Ukrainian (Ukraine)Russian (CIS)

ОСТАННІ ПОДІЇ:

Лапікури + Алла Мігай

 

Відеозвіт про зустріч Лапікур з юними читачами в Національній дитячій бібліотеці 11.03.2012 дивитися тут:

 

http://www.youtube.com/watch?v=Bz5B01mswms

Київський Міськводоканал розіслав попередження: якщо ви одержите рахунок на 28 гривень, оплату нібито проведення аналізу води — не здумайте платити, це афера! За адресою, вказаною на квитанції, ніякої лабораторії не існує, а телефони — не відповідають.

Реакція Лапікур: А МИ ЩЕ КОЛИ ПОПЕРЕДЖАЛИ! Докладний опис методики, за якою діють подібні аферисти, описаний у нашій повісті «Детектива!»

Далі — більше. На багатьох сайтах з’явилося повідомлення, про аферу, котра один до одного повторює ще одну, описану в цій же повісті. Найдокладніше — тут:

http://www.segodnya.ua/regions/kiev/Kievlyane-poluchayut-poddelnye-scheta-za-kommunalku-SMI.html

Хтось із тих, хто на книжкових ярмарках пошкодував 10 гривень на придбання цієї книжки (а головне — з автографом!) зараз ризикує втратити суму втричі більшу. Робіть висновки.

 


У місті Гостомелі, що на Київщині, у школі № 13 1-го жовтня віншували з Днем бібліотекаря хранителів шкільної книгозбірні. До цієї доброї справи приєднались і Лапікури: презентували свою першу спільну книжку «Хазарська балада» і поспілкувалися з юними читачами. Із цієї зустрічі винесли найприємніші враження і чимало хорошого настрою.
Особливо вразили письменників діти, яких ви бачите на фото: Ілля — неординарною, хоч і лаконічною відповіддю на поставлене запитання і Софійка, котра, виявляється, змалечку засинала під колискову «Сонько-Дрімко», улюблене творіння наших авторів.

 

Чергова розповідь про Мурро, найкращого детектива всіх котів і народів — «Мурро і відважний Бублик». Чи можливо розкрити таємницю викрадення людини, не сходячи з місця? Мурро стверджує і доводить власним прикладом — можна! А в продовження — "Ворона-провидиця або невдалий день" та "Кіт у мішку". Поява нових персонажів — домовичка Єлпідіфора, котрий не любить, коли його називають Кузею, Привида Фашиста-танкіста, котрий боїться котів, Привида Сивої Конячки, якого зовсім не варто боятися — зроблять оповіді про найкращого детектива всіх часів і котів ще цікавішими.

У рубриці «Між нами, дівчатами» розпочата публікація результатів експерименту з адаптації до сучасної кухонної техніки (мультиварка, аерогриль, хлібопічка) рецептів страв української кухні сторічної давності. Тож, дівчата, якщо хочете, щоб ваш чоловік виглядав, як котик, у якого вічна Масляна (приклад наш головний дегустатор Валерій Павлович), приєднуйтесь до експерименту.

Опубліковані результати експериментів:

1. Юхварка.

2. Гетьманський борщ.

3. До борщу: пшеничні пампушки з часником.

Приємною несподіванкою для нас було щойно віднайдене на львівському сайті інтерв’ю щиро шанованої нами пані Софії Філоненко — беззаперечного знавця жанру «сучасний детектив», автора сенсаційної не тільки в літературних колах монографії «Масова література в Україні: дискурс/гендер/жанр».

 

 

http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?sofiya_filonenko_zavdannya_ukrayinskogo_maslitu__ne_lishe_rozvazhati_a_y_ukrayinizuvati&objectId=1255788

Від зустрічі з юними читачами у київській школі № 252 у подружжя Лапікур залишилися найприємніші враження. Докладно про цю зустріч — на сайті видавництва «Грані-Т» ось тут: http://grani-t.com.ua/ukr/news/1421/

 

ЗНАКОВА ПОДІЯ: вчора Лапікури в одному з філіалів "Великої кишені" придбали нарешті CD з усіма фільмами серіалу "За загадкових обставин"! А отже - його можете знайти й ви!

СОНЬКО-ДРІМКО ПОВЕРНУВСЯ!!!

Саме так — він повернувся. На радість поколінню бабусь і дідусів, котрі ще пам’ятають легендарну телевізійну «Вечірню казку», на радість батькам, які ще зовсім маленькими засинали під цю пісню. І звісно — на радість сучасним дітям.
Дивовижний пісенний смарагд Алли Мігай і Наталі Кулик (Лапікури) знову звучить, як у скороченому телевізійному варіанті, так і в повному концертному. Сонько-Дрімко прописався в репертуарі багатьох дитячих хорових колективів — і то не лише київських, а й по всій Україні. Молоді батьки розшукують через Інтернет текст та фонограми… одне слово — визнання нарешті дійшло до логічного завершення. На жаль, не з допомогою телебачення чи радіо.
Складається враження, що повстали з небуття ті одіозні бюрократи від ЗМІ, котрі ще в далекому 1989-му до останнього впирались аби завадити, щоб українські діти засинали під якусь іншу пісню, ніж про «прикордонника нашого, котрий не спить». Тобто — і тут політика плюс ідеологія.
Біографія колискової «Сонько-Дрімко» досить вичерпно була описана в матеріалах Першого каналу УТ:
Історія цієї пісні цікава, майже детективна. Пісню було створено у 1988 році на замовлення Всесоюзної фірми грамзапису “Мелодія” (м. Москва) разом з іншими дитячими піснями, що увійшли до збірки “Подарунок”. Авторами пісень стали нікому невідомі тоді композитор Алла Мігай та поетка Наталя Кулик. “Сонько-Дрімко” взяла участь у конкурсі на кращу пісню-заставку для передачі “Вечірня казка” у цьому ж році і... провалилась. “Компетентне” журі, у складі якого не було жодного поета і композитора, відмітили відсутність поезії в тексті і виразності в музиці. 
Вдруге “Сонько-Дрімко” провалилась на Першому фестивалі “Червона рута”, там якому Алла Мігай представляла три пісні на слова Наталі Кулик - “Перелесник”, “Зелений світ” та “Соньку-Дрімку” як співачка і композитор. Алла Мігай не вписалась у концепцію дирекції фестивалю “Червона рута”, зараз це називають словом “формат”.
“Неформатні” автори пісні недовго сумували, і невдовзі вирішили подарувати “Соньку-Дрімку” рідному телебаченню безкоштовно і пісня відразу усім сподобалась. Навіть мультик було замовлено нікому невідомому тоді режисеру Олегу Коваленку.
“Мультяшна” заставка з пісенькою відразу полюбилася нашим малятам. Вони чекали на неї щовечора і гірко плакали, коли пісню чомусь не ставили (хоча це траплялося дуже рідко, бо “Вечірня казка” завжди була під жорстким контролем телевізійного керівництва, яке за зрив ефіру казки відповідало перед владою особисто). 
“Сонько-Дрімко” подобалась не тільки дітям, але й батькам, вони шукали тексти і ноти пісні, звертаючись до редакції “Вечірньої казки” так, як і зараз. Але у 90-х роках ще не було мережі “Інтернет”, а нотних збірок і касет пісень Алли Мігай знайти у продажу було так само неможливо, як і зараз.

Два роки “Сонько-Дрімко” заколисувала українських малят, а потім на примху когось із чиновників її заборонили. Діти плакали без улюбленої пісні, обурені батьки писали листи, на які, як і зараз, ніхто, крім авторів передачі, не звертав уваги. Пісню замінили іншою, мелодію якої ніхто й досі не може згадати, як і слів.
Скільки років пройшло, а для телевізійних продюсерів «Сонько-Дрімко» все ще «неформат». Як, власне, будь-яка передача для дітей — за винятком прибабаханих секондхендівських начебто мультиків. А радіо вперто тягне по своїм хвилям шнуро-видло з вузькомовних матюків.
Та спасибі Інтернету! Саме завдяки цій мережі «Сонько-Дрімко» в тому, класичному, авторському виконанні Алли Мігай стало доступне матусям, котрі прагнуть аби їх малята засинали під справді хорошу колискову. Віддамо належне керівникам вже згаданих вище дитячих музичних колективів, котрі віднайшли і ноти, і тексти, і «мінусівку» колискової, — і вона звучить у численних концертах, чим вкотре підтверджує, що українська дитяча пісня — жива! Ось, будь ласка, переконайтеся:

http://www.youtube.com/watch?v=uuntY6CecMQ
http://www.youtube.com/watch?v=jOEk1-u7qUQ&feature=related 

А тепер — про, знову ж таки, на жаль, характерну особливість, притаманну горезвісному українському шоу-бізнесу. Деякі виконавці, з різних причин, на які ми поки що не будемо наголошувати, взяли до свого репертуару «Сонька-Дрімка», не одержавши дозволу у авторів і навіть не згадуючи їхні прізвища. Відтак — пропонуємо всім, хто зараз має «Сонька-Дрімка» у своєму репертуарі, зголоситися аби владнати це непорозуміння ЦИВІЛІЗОВАНИМ ШЛЯХОМ. В першу чергу це стосується виконавців, котрі розмістили колискову на своїх дисках, сайтах і на youtube, а також використовують у телевізійних шоу-конкурсах.
(До речі, з одним із них це питання вже залагоджене — до обопільної згоди!)


Послухати "Сонька-Дрімка" можна ТУТ

На кухні Лапікур (не на творчій, а на звичайній) 3 жовтня пройшла зйомка сюжету для телепрограми "Знак якості". Гостем і експертом, котрий належно оцінив приготовані Лапікурихою котлети, був знаний французький кулінар і ресторатор Ерве Жан Арман Бурдон.

ПРЕМ’ЄРА ВІДБУЛАСЯ 24 ЖОВТНЯ НА ТЕЛЕКАНАЛІ «ІНТЕР»!
Висновок ведучого Кості Грубича — українці, давайте їсти якісний продукт, а відтак — готуймо котлети вдома. Самі. Рученьками, рученьками!

Зустріч у Бердянську пройшла просто чудово! Наші враження про неї - ТУТ

Але нас випередили! Щойно на пошту сайту прийшло враження з самого Бердянська!

 

Лапікури у Бердянську
Не відпочивали,
А весело про радянське
Всім розповідали…
Вам «спасибі» за минуле,
Про яке Ви не забули…

«КАЙФ» ВІД ЛА-ПІ-КУ-РІВ!!!
(Про серйозне жартома)
У Бердянську Лапікури
виступали,
І студенти, й професори
кайф лапали…
Я приніс додому кайфу
повні жмені,
Сперш подумав – 
теревені,
Та коли зварив у джезві
«даміани»,
То від щастя стрепенувся,
мовби п’яний…
Лигнув кави разів десять,
одинадцять,
Зрозумів, що величезна
то є праця
З часів Брежнєвських вишпорту-
вати диво
І доказувати, що так
Нещасливо
Проживали в дурнуватому
союзі
І на БАМі, в перестройці,
в кукурудзі…
Вони файно свої спогади
шліфуют – 
Я кайфую, він – кайфує,
всі – кай-фу-ют…


Степан Герилів, провідний фахівець редакційно-видавничого відділу, старший викладач кафедри соціальних комунікацій Бердянського державного педагогічного університету. А головне - наш колега-журналіст!

На сторінці "Дорослим не заходити" - нові казки для малечі про такого собі Бумбеля. А хто такий Бумбель - читайте тут.

В журналі "Дніпро" вийшла перша частина детективного роману "Чорна комедія з убивством" - питайте журнал у кіосках!

 

Прем’єра фільму «За загадкових обставин», котра пройшла на Першому російському каналі, викликала жваву дискусію на форумах. Думки висловлювалися різні — часом діаметрально протилежні. Як приклад, можна було б навести обговорення серіалу на сайті http://www.kino-teatr.ru/kino/movie/post/81358/forum/ , оскільки воно почалося ще одразу після пілотного показу однієї серії на каналі «Інтер». Напрошується висновок: по-перше, деякі реалії, котрі в фільмі відтворені правильно, сучасному глядачеві вже просто не зрозумілі (наприклад, телефон «сотка» розуміється як «сотовий», звідки й виникає непорозуміння); по-друге, той, хто звик до сучасного «мила», часом не сприймає стилізацію під кіно 70-х. І по-третє, «жив, живе і буде жити» глядач, для якого не останнє питання: а як усе це знімалося.
Відтак — для всіх, кого наш серіал не залишив байдужими, в рубриці "ФІЛЬМ, ФІЛЬМ, ФІЛЬМ!!!" .
розпочинаємо цикл оповідань про те, «як робилося кіно»: про казуси, які траплялися на знімальних майданчиках, про долю деяких фільмів, акторів і т.д. В майбутньому ці оповідання складуть книгу, назву до якої ми вже придумали: «Легенди і міфи древньої Совковії». Чому ми розпочали саме з кіно — та тому, що в цій, тепер уже напівміфічній державі саме кіно офіційно вважалося найважливішим із мистецтв.

 

Повість про гордість українського спорту - олімпійську призерку, лучницю Олену Садівничу - закінчена і здана в друк! Отже - залишається чекати появи книжки на полицях книгарень!

В київському Будинку письменників, що на вулиці Банковій, відбулося нагородження учасників конкурсу "Поетична весна". Цей щорічний конкурс проводить київська організація НСПУ та Управління освіти столичної мерії. Чим ця подія була особливою цього разу? Та тим, що серед нагороджених був і добре знайомий відвідувачам нашого сайту Нікіта Тимощук, учень 4-го класу школи № 322, за якого ми дуже і дуже раді (клікніть вище "Нашим юним читачам" і ви прочитаєте його вірші). Цього разу юний поет не посів першого місця, але ж це тільки початок. І початок вдалий. Відтак - дай Боже Нікіті творчого натхнення, підтримки старших і розуміння ровесників.

АБСОЛЮТНО НЕСПОДІВАНО для самих авторів з вівторка 10 травня на телеканалі ІНТЕР пройшла прем'єра всіх чотирьох фільмів за серією наших детективів "Інспектор і кава". Остання серія - "Кава по-диявольськи" - у п'ятницю. Оскільки ми дізналися про це фактично в останню хвилину (точніше - в останні 15 хвилин), розповісти докладніше не маємо змоги. Єдине - навіть побачені 15 хвилин серії "Остання станція" дали змогу прийти до висновку, що режисер Максим Мехеда, як завжди, був на висоті.

ЄДИНЕ ПИТАННЯ, ЯКЕ НАПРОШУЄТЬСЯ САМЕ ПО СОБІ: чому в телевізійних програмах (скажімо, в тій же "Теленеделе"), де на повну котушку розрекламовуються фільми зарубіжного виробництва, не знайшлося бодай рядочка для серіалу вітчизняного? А потім знову будемо обплакувати всі жилетки, мовляв, українське кіно загинуло?

 

Ще нещодавно в цій рубриці ви читали таке: "Завершена робота над романом "ТОТАЛЬНИЙ ПАРДИМАНОКЛЬ" із серії "Інспектор і кава" - дилогії, до якої ввійдуть знайома читачам повість "Чорна комедь з убивством", доповнена і перероблена, а також нова повість "Провінційна полька з вихилясами". Інспектор Олекса Сирота продовжує жити." Але в рубриці "Очікувані події" цей роман згадується як трилогія. Помилка? Ні! Це якраз той випадок, коли твір у процесі написання виходить з-під контролю і починає керувати його автором. Класичний приклад такого явища - Пушкін, дописавши свого "Євгенія Онєгіна" здивовано розповідав друзям: "Ви знаєте, що учудила моя Татьяна? Заміж вийшла!" Отак і тут: головним вихилясом "Провінційної польки..." стало те, що, здавалося б, другорядні подробиці, згадані в романі, вилилися в окрему тему. Відтак - третя частина "Тотального пардиманоклю" під назвою "Вовче відлуння" виношується в головах авторів і ось-ось народиться. Заповідається, що, на відміну від перших двох частин це буде справжній "хорор"!

В березневому номері журналу "Дніпро" вийшов фактично оновлений варіант повісті "Вилов бандюг по-науковому". Тепер сумнівні "подвиги" малолітніх гопстопників, котрі здирають дефіцитні дублянки з представниць тодішньої номенклатури, є лише тлом для розслідування справді страшного, безжального і, на жаль, типово радянського злочину.

Як запевнила редакція журналу, є намір і далі публікувати повісті і романи з серії "Інспектор і кава" - тепер уже нові, котрі ще не виходили в друк. Тому - питайте в кіосках журнал "Дніпро", який кияни можуть придбати, зокрема, в магазинах "Наукова думка" на вул. Грушевського 4, "Знання" - Хрещатик 44, філіях книгарні "Є" на вул. Спаській 5, Повітрофлотському проспекті 33/2, Саксаганського 107/47. В інших містах України - питайте в книгарнях. А загалом - уважно передивившись останні номери журналу, ми прийшли до висновку, що передплатити його - таки вартує.

* * *

Восьме березня. Надворі сонечко, а чоловіки намагаються йому наслідувати і поздоровляють жінок зі святом кохання. але, якщо розібратися, що було такого особливого 8-го березня багато-багато років тому? А ось що: асірійські війська оточили місто Ветилуе і збиралися взяти його штурмом. Ясна річ, за законами тих часів вони б його розграбували, а що зробили б із жінками - про це навіть і згадувати не слід. Молода, красива а надто набожна вдовиця Юдита прийшла до асірійського воєначальника Олоферна, причарувала його і пообіцяла взаємні палкі почуття за умови, що Ветилуе прийме вояків, як дорогих гостей, а вони поводитимуться, як чемні гості: не будуть грабувати і... ну, все зрозуміло. Олоферн, аби свого досягти, ладен був пообіцяти геть усе і місяць із неба на додачу. Але вранці заявив щось типу "Мало що я на тобі обіцяв!". Мовляв, якщо я не дозволю своїм воякам одержати їхню пайку здобичі, вони мене не зрозуміють.

Ситуація знайома. Але фінал - несподіваний. Юдита ще підлила брехунові винця, а коли він добряче назюзявся - спокійнісінько відрізала йому голову. Та ще й віднесла її до міста, а коли асірійці побачили довбешку свого начальника на тичці над муром міста, зрозуміли, що краще від тих стін ушитися подалі.

Звідси мораль - чоловіки, не розкидайтеся обіцянками надаремне. А раптом прапрапрабабусю вашої коханої звали Юдитою?

(фрагмент із нового роману "Провінційна полька з вихилясами")

* * *

З 1-го березня "Вечірня казка", котру безсовісно викинули з УТ-1, знайшла прихисток у Київській Державній ТРК. Подробиці можна знайти на сайтах "Телекритика" та "Укрінформ" за 24 лютого. Готується до друку коментар у щотижневику "Персонал плюс".

Що ж стосується Лапікур, то ми дали згоду всіляко підтримувати одну з найстаріших і найпоцінованіших українськими дітьми телепередач і всіляко допомагати у її подальшому створенні. До речі,  колискову з мультзаставки, що звучатиме у відновленій "Вечірній казці" можна прослухати вже зараз - і тут .

НОВІ КУЛІНАРНІ ЛАПІКУРІВСЬКІ СЕКРЕТИ У РУБРИЦІ "Між нами, дівчатами" .

- ЗАЗИРНІТЬ!

А що нового? Новий рік!!! Нові перспективи, нові сподівання, нові знайомства з хорошими людьми. І, зрештою, новорічні подарунки.
Лапікури цього року на подарунки багаті. Спершу — поїздка до Запоріжжя, яка подарувала спілкування з юними читачами. В Києві вже сніг лежав, а там ще де-не-де травичка зеленіла, тож подарунок номер один — зайвий день осені, пори, яку так любить Валерій Лапікура.
Далі — знайомство з цікавими людьми. Пане Михайле, пані Ірино, зі святами вас! І де, до речі, обіцяний рецепт фірмових пиріжків пані Ірини? Досі їх згадуємо.
А подарована нам бегонія стійко витримала дорогу до Києва, зараз хоч і скинула зайве листя, але цвіте. І схоже на те, що цвістиме й далі.
Київ. Музей Івана Гончара. Знайомство з чудовою родиною: мама Оксана, доня Аліса і син Давид. Поки діти з Валерієм розбиралися, як краще різати новорічні витинанки, жіноцтво обговорювало дуже важливе питання: як виховувати дитину, у якої творча натура? Зійшлися на тому, що творчість має йти від натхнення. Бо інакше то буде не творчість, а, як казали в радянські часи «обязаловка». А кому воно таке треба? Без натхнення навряд чи вдасться щось зробити добре: чи то вірша написати, чи то чай заварити… До речі, пані Оксано, ваш чай просто чудово п’ється таким чином: нарізати скибками яблуко, покласти до великого кухля, витиснути на нього лимонний сік, додати за смаком вишневого сиропу, дрібку кориці, кардамону, кілька бутончиків гвоздики (отут починається творчість), опустити на дно «заварничок» з сухим чаєм — і усе це залити окропом і дати настоятися. За нинішньої погоди плюс постійна загроза ГРЗ цей безалкогольний грог для дітвори дуже і дуже доречний. А вже собі можете замість вишневого сиропу влити хорошого червоного вина — яке вам більше смакує.
На «Медвіні» наш товариш і колега по перу Тимур Литовченко подарував два свої детективи. Ще з попереднього досвіду знаємо: цього автора слід читати не похапцем, а вдумливо і з відповідним настроєм. Тому й не поспішаємо — поки що приходимо до тями після новорічних клопотів.
І нарешті — суперподарунок, про який ми мріяли давно: «читалка», себто електронна книжка. Якщо комусь цікаво розібралися докладніше, що воно за придибенція — можна просто клікнути на банер «Букленду» (третій згори з лівого боку). Тим же скептикам, котрі стверджують, що ніколи не зрадять традиційну паперову книжку, хочемо лише сказати: ніколи не кажіть.. ага, так ото ж. Ми теж спершу пирхали… доки не взяли це чудо до рук. Легенька, зручна, читати можна і без окулярів — лише підігнати розмір шрифту під свій зір… А вже той факт, що в неї влазить понад 2000 книг (атож, дві тисячі, ми не помилилися) важить дуже і дуже багато для того, хто не може відмовити собі в радості придбати нову книжку, а ті, що є, вже з хати виживають, на голову падають, пилюку генерують… ну і таке інше. А як подивишся на школяриків, котрі тягнуть додому ранці, ненабагато менші від самих дітлахів, то чи не виникає думка: ото б замінити все це «читалочкою» — тоді б не довелося потерпати, що син чи доня от-от сколіоз заробить.
Ми зробили такий подарунок одному зі своїх синів на 35-річчя. Звісно, загнали туди свої твори, щоб нарешті прочитав, що там батьки понаписували. Десь за місяць дзвонимо і питаємо: ну як? А у відповідь: що «ну як»? До мене черга ще не дійшла. Бо у нас зараз все за принципом «хто перший встав, того і капці». Хто перший до рук «читалку» вхопив, то вже до вечора не віддасть.
До речі, всі наші знайомі, котрі шанують новітні технології, завели собі саме «буклендівські» моделі покетбуків. Інші, казали вони, хороші, поки не ввімкнеш. Ми не перевіряли, бо наша «читалочка» нам до душі, а від добра добра не шукають.
Тож із святами всіх наших читачів — і нехай їм у Новому році добра буде стільки ж, скільки й нам!!!

На прохання нашої читачки, що заховалася за ніком Мотрона Григорівна, публікуємо рецепт фірмового лапікурівського пирога з печерицями. Шукайте його в рубриці "Між нами дівчатами" - останній розділ дослідження "СВЕКРУХА ЛАПІКУРИХА: перевірено, їсти можна".


Нарешті! Нарешті виконали давню обіцянку і розмістили на сайті опис приготування святкового борщу, як це робилося колись у Чорнобилі. Тож хто любить повозитися на кухні — зазирніть на сторінку «Між нами, дівчатами». До речі,  якщо у когось є питання, просимо не соромитися. Свекруха Лапікуриха завжди рада поділитися досвідом.

У видавництві «Грані-Т» вийшла наступна книжка Лапікур — детективна повість для підлітків, котра так і називається — «Детектива!».

Виявляється, щоб написати детективну повість, зовсім не потрібно вигадувати якісь таємничі злочини, що сталися в таємничому місці і за таємничих обставин. Достатньо уважно придивлятись і прислухатись до того, що діється навколо нас. Валерій і Наталя Лапікури описують цілком реальні події, що сталися з ними самими і їхніми сусідами… а могли би статися і з вами, шановні читачі.

Присвячена книжка її першим рецензентам ще на етапі створення — онукам Владиславі, Ользі і Ярославу Грубичам, котрі допомогли втриматися в рамках повісті для підлітків і не збочити на «дорослий» стиль.

Також респект художниці Тамарі Єгоровій, яка «протелепатила» прихильність авторів до кицьок. На палітурці їх шість — і навіть з половинкою.

Фрагмент повісті можна прочитати тут , а всю книжку питайте в книгарнях свого міста.

Віднині ви зможете не лише прочитати тексти наших пісень у рубриці «Дорослим не заходити», а й послухати їх.

 

Перша перемога!

Фільм виробництва FRESH Production UA «Поїзд, що зник» (друга частина серіалу «За загадкових обставин») отримав дві нагороди і диплом XII Міжнародного телекінофестивалю DetectiveFEST (раніше — «Закон і Товариство»). Єдиний у світі фестиваль детективних фільмів і телепрограм правоохоронної тематики проходив у Москві з 21 по 25 квітня. 

Усього в конкурсній програмі фестивалю в цьому році брали участь понад 400 художніх фільмів і близько 250 програм з 26 країн світу. Не зважаючи на рекордну кількість учасників, фільм FRESH Production UA отримав нагороди фестивалю в усіх номінаціях, де був представлений. 

Приз DetectiveFEST у номінації «Герой» (позитивне амплуа) отримав актор Валерій Золотухін (у фільмі — полковник Старий). Спеціальним призом у номінації «Детективний телевізійний серіал або серія із закінченим сюжетом» журі нагородило сам фільм. Дипломантом фестивалю в номінації «Герой» ( позитивне амплуа) став Павло Майков (у фільмі — майор Олександр Котін). 

Для FRESHProductionUA це не перша перемога на DetectiveFEST. У минулому році фільм «Червоний лотос» також отримав спеціальний приз фестивалю (в номінації «Детективний телевізійний серіал або серія із закінченим сюжетом»). 

«Поїзд, що зник» — одна з чотирьох частин телевізійного серіалу «За загадкових обставин», об'єднаних спільними героями і часом дії. У кожній частині співробітники міліції — полковник Старий і його напарник розслідують новий заплутаний злочин радянських часів. До теперішнього часу готові дві частини серіалу. Прем'єра першої — двосерійної стрічки «Кава по-диявольськи» — відбулася 27 грудня на телеканалі «Інтер», ще дві частини — «Нещадна любов» і «Наступна станція» — перебувають у підготовчому періоді 

DetectiveFEST — єдиний в світі Міжнародний фестиваль детективних фільмів і телепрограм правоохоронної тематики. Три перших фестивалі (1999, 2000 і 2001 рр.) були організовані Гуманітарним фондом СНД і АНО «Кінотелефест». Після кардинальних змін усередині фестивальної команди продюсери всіх трьох фестивалів Юрій Мітюшин та Ольга Романовська створили продюсерську компанію «Детектив», яка займається організацією фестивалю останні 9 років. У 2010 році в конкурсній програмі Фестивалю змагалися близько 400 робіт з 26 країн світу. 

Джерело інформації:
http://inforotor.ru/visit/3632950?url=http://www.protv.net.ua/23747-film-fresh-production-ua-pri-zagadochnyx.htm

Нам повідомляють:

Fresh Production UA продовжує виробництво серіалу «За загадкових обставин»  

Компанія Fresh Production UA спільно зі Star Media з лютого 2010 запускає у виробництво дві нові частини телевізійного серіалу «За загадкових обставин» — «Нещадна любов» і «Наступна станція» за сценарієм відомих українських письменників Валерія та Наталії Лапікур.

На сьогодні телесеріал складається з чотирьох двосерійних частин, об’єднаних спільними героями і часом дії — 70-ті роки минулого століття. Головний герой фільму — полковник міліції на прізвисько Старий, якого грає Валерій Золотухін, разом зі своїм напарником розслідує заплутані злочини радянських часів. У першій частині серіалу напарника Старого, інспектора міліції Олексія Сироту, грає Кирило Плетньов. Однак за сценарієм в кінці цього фільму Сирота гине і замість нього з'являється новий персонаж — старший лейтенант Олександр Котін, якого грає Павло Майков. 

Спочатку планувалося, що Кирило Плетньов стане постійним партнером Валерія Золотухіна. Однак через розбіжність знімальних графіків після першої частини його замінив Павло Майков, який уже знявся в третій за хронологією частині серіалу «Поїзд, що зник». Його герой достатньою мірою відрізняється від свого попередника за характером, дій і манерою розмови — він різкіший і динамічніший, і це не могло не відбитися на загальній енергетиці картини. Знайшла нову якість звучання і вся музична партитура, створена спеціально для цього серіалу відомим українським композитором Ігорем Стецюком. 

За словами саунд-продюсера телесеріалу Олександра Курія, на відміну від багатьох сучасних серіалів, де музичний матеріал просто переноситься з однієї серії в іншу, тут він є самостійною роботою, і нове авторське звучання музики відповідає зміні характеру фільму. Якщо в першій частині серіалу музичний супровід носив образно-просторовий характер, то з появою нового героя «виникли території пауз, які дали можливість повноцінно прозвучати музиці як дійовій особі, проявити поліфонічну тканину фільму». Як зазначив Олександр Курій, темброва драматургія фільму стала однією з головних тематичних ліній нової картини, що додає їй сучасного звучання, не зважаючи на те, що мова йде про події понад тридцятирічної давності. 

До теперішнього часу готові дві частини серіалу. Прем'єра першої — двосерійної стрічки «Кава по-диявольськи» — відбулася 27 грудня на телеканалі «Інтер». Виробництво картини «Поїзд, що зник» завершено наприкінці 2009 року. Двосерійний стрічка «Нещадна любов» логічно об'єднає ці дві частини, а «Наступна станція» розповість про подальші розслідування Старого і його напарника.

Крихти буття чи перлини істини?
Нотатки з незвичної Міжнародної наукової конференції у Бердянську

Замість епіграфу: на обкладинці фундаментальної наукової монографії молодої української вченої Софії Філоненко «Масова література в Україні: дискурс/гендер/жанр» (вид. ЛАНДОН-ХХІ Донецьк 2011р.) вражаюче документальне чорно-біле фото. Немолода жінка, з якої навіть наш дикий псевдокапіталізм не вибив уродженої інтелігентності, торгує книгами — і то не «чтивом», а хорошою Літературою — у… рибному ряду (!!!) міського ринку. Не додати і не відняти! Хіба що не зайве нагадати дилему, яку поставив Син Божий своїм першим учням: промишляти рибою чи наставляти душі на шлях істинний.
Доречне для даної ситуації зауваження: об’ємна (430 сторінок) монографія Софії Філоненко видана українською мовою у Донецьку. А рекомендована до друку Вченою радою Тернопільського національного педагогічного університету, де молода літературознавець Бердянського державного педуніверситету навчається у докторантурі. Справжня наука Україну на регіони не ділить.

В чому незвичність Бердянської конференції? Напевне ж не в тому, що невеликий у порівнянні зі своїми столичними та регіональними побратимами-конкурентами Бердянський вуз (7 тисяч студентів, 306 викладачів) запрошує у своє затишне місто над Азовом провідних учених не тільки з Росії та Центральної Європи, а й з далекої Мексики. Суть виглядає глибше і потребує окремого коментарю.
Незрівнянний фантаст і неперевершений цинік Станіслав Лем сорок років тому уїдливо зауважив, що сучасна наука розділилася на осілу і кочову. Представники першої, як і годиться, працюють у лабораторіях та дослідницьких центрах, другі — гасають світами, не знімаючи з піджаків «бейджики», аби засвітитись у зібранні собі подібних, користуючись, на додачу, нікому, крім них самих, незрозумілою псевдонауковою «фенею».
Зазвичай і назви тематики у таких «циганів від науки» специфічні. Ну скажіть, чи може нормальну освічену людину зацікавити таке от: «ПСЕР-2011»? І навіть розшифровка цієї чудернацької абревіатури «Перспективи соціально-економічного розвитку у 2011-му році» не зачеплять ані розум, ані серце справді допитливої людини. Бо вона, ця людина, знає, що то тема не для наукової дискусії, а для сесії місцевої, регіональної чи Верховної Ради.
Інша справа — така от назва: «Крихти буття: література і практика повсякдення». Це якраз тема Бердянської Міжнародної наукової конференції. Як визнали її учасники, перша реакція — шок! Далі — зацікавленість. І після глибших роздумів: а що ж таки, власне, повсякдення і які у нього контакти, конфлікти чи повна індиферентність у стосунку з сучасною літературою? — бажання взяти участь у дискусії.
Організатори і натхненники. Нестандартність наукового мислення бердянських вчених знайшла своїх однодумців з-поміж структур, котрі з дурної руки декого із сучасних малоросійських писак вважаються мало не цитаделями консерватизму. Серед співорганізаторів Конференції — Національна Академія Наук України, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту, Міністерство культури. І то не лише формальне зазначення своєї причетності, а саме активна участь.
Суто особисте враження: Бердянський педагогічний університет переживав різні, часом складні, а то й трагічні часи. Як, власне, і саме місто. Спочатку порт, згодом одна з рибальських столиць Азова, в ХХ столітті, аж до кінця 80-х — крупний промисловий центр. Університет виріс із чи не першого у тодішньому закутку імперії навчального закладу — класичної гімназії. Перелік її учнів та педагогів по-хорошому вражає! От, скажімо, ми знаємо Петра Ніщинського як композитора, автора пісенного шедевру «Закувала та сива зозуля». Але мало кому відомо, що він викладав наприкінці свого життя у Бердянській чоловічій гімназії не музику, а… грецьку мову та літературу! Вчився тут невизнаний в імперії лікар-епідеміолог Володимир Хавкін, котрий першим у світі розробив ефективні протихолерну і протичумну вакцини. В Індії йому поставили, як стверджується, таки золотий пам’ятник — як і своїм богам. В Україні його бюст стоїть лише коло входу до Бердянського педуніверситету.
Варто бодай побіжно пом’янути і Петра Петровича Шмідта-старшого — талановитого адміністратора та будівничого, його сина, одну з найтрагічніших постатей російської революції 1905-го року, першу жінку — Героя Радянського Союзу, льотчицю Поліну Осипенко, неперевершеного ілюстратора Шевченківського «Кобзаря» Опанаса Сластіона. І коли вже зайшлося про художників, то слід згадати ще одного — Ісака Бродського, бездоганного майстра офіційного портрету. Можна брати на кпини сам жанр, але він існував, існує і існуватиме як одна з ознак державності. І тут нікуди не дінешся.
Момент суто особистий. У вже згаданій докторській дисертації Софії Філоненко аналізується творчість чималого гурту сучасних літераторів. Але так склалося, що до безпосередньої участі і активної роботи на Конференції запросили саме нас. І справа тут не тільки у відповідності наших книг самій темі наукової дискусії. Свою роль тут відіграла і наша причетність до МАУП.
Протягом усього часу перебування в Бердянську і знайомства з колективом Педуніверситету нас не полишало відчуття, що тут знають, вивчають і впроваджують здобутки вітців-засновників МАУП та його нинішнього колективу. Перше: це нестандартність наукового мислення. Нетривіальний творчий пошук. Максимальна комп’ютеризація навчального процесу — Інтернет не лише на кафедрах і в лабораторіях, а в найближчій перспективі і в гуртожитках. Повна відсутність характерних для багатьох державних вузів споживацьких рефлексів на взірець: «Уряд повинен дати, міністерство повинне забезпечити тощо…» І нарешті — чи не єдино можливий у цьому донедавна зросійщеному регіоні спосіб відродження державної мови: через підвищення її авторитету, а не через політичні гасла. Бо якщо з трьох державних вузів порівняно невеликого міста престижні міжнародні гранти та стипендії і запрошення до участі у вагомих проектах від серйозних організацій Європи, США та Латинської Америки одержує Університет, у якому українською мовою спілкуються не лише на лекціях з української філології, то ви розумієте, куди потягнуться випускники навколишніх шкіл. А якщо на додачу вони матимуть можливість одержати справді унікальні спеціальності, то чи варто ще щось казати?
Від себе: приємно все ж таки перебувати серед людей «однієї крові».
Найголовніше: ще від тих часів, коли Університет називався лише «класичною гімназією», він був нерозривно пов’язаний з життям і долею міста. Економічна криза та соціальні потрясіння кінця 80-90-х років фактично знищили промисловість Бердянська. Сильно підупав і славетний донедавна порт. Життя в місті змістило акценти на обслуговування десятків тисяч людей, що приїздять сюди влітку на відпочинок та лікування. Але фактично це робота на два-три місяці. Більшість бердянських вузів переживають важкі часи. Педагогічний університет — сильно, потужно відроджується. Як і в історії МАУПу, це пов’язано, перш за все, з неординарною особистістю лідера — нинішнього ректора, доктора філологічних наук професора Вікторії Зарви. Вона очолила вуз порівняно недавно, але те, що за цей час провідні кафедри Університету стали учасниками активних міжнародних проектів за участю колег із Росії, США, Бельгії, Словаччини, Польщі, Угорщини, Румунії, Сербії, Мексики — знову ж таки, детальніших коментарів не потребує. Хоча б задля того, щоб «не наврочити».
І нарешті — до справи. Про оту саму нестандартність мислення, котра, врешті решт, рухає науку. Вже сам перелік тематики доповідей на пленарному засіданні першого дні Конференції приголомшив би навіть людину, що має певне уявлення про особливості наукових дискусій.
Ну як от звести докупи «Образ ідеальної держави» у хто-зна-в-які давнини написаній повісті «Про Індійське царство» (проф. Юрій Пелишенко з Київського Національного Університету) з «Відкриттям еротичного підтексту сучасного футболу», доповіді, яку зробила пані Ольга Харлан з Бердянська. А як стулити докупи дослідження бєлгородської вченої Тетяни Новикової щодо ролі і місця хліба та солі у житті російського селянина за всі часи династії Романових із проблемою екзотики і соціальної лояльності у нарисах представника розстріляного українського відродження Василя Мисика (автор — проф. Микола Васьків з Кам’янець-Подільського університету). І якщо доповідь харківського вченого Миколи Саппи про відображення в українській літературі ХІХ сторіччя застілля та їжі в ментальності українців — наче за темою, то виступ його землячки Любові Хавкіної щодо образів повсякдення у сучасному рекламному міфі нібито й виходить за формат заявленої дискусії. Аж ні!
Розшифровка цього своєрідного елементу таємничості у серйозній науковій полеміці була зроблена на самому початку Конференції професором Вікторією Зарвою. Вона розмірковувала про «інтерпретацію комплексу буденності в епоху Просвітництва».
Доречно нагадати, що епоха Просвітництва або ж Відродження — то світла мрія кожного народу, кожної держави. Навіть тієї, де «молочні ріки і кисільні береги». І справжня сутність фактично всіх доповідей, виступів, повідомлень, дискусій оберталася навколо поняття «повсякдення». Воно ж — буденність. Ота, що за Марксом і Енгельсом визначає нашу свідомість. Як слушно наголосив уже в перші хвилини Конференції представник Ягелонського університету (Польща) Томаш Мроз, поки що нікому не вдалося вичерпно відповісти на питання, що таке повсякденність. Але він сподівається, що в ці дні ми бодай дещо наблизимося до розуміння цього. До речі, пан Мроз не обмежився самим лише побажанням. Він ще й виголосив вражаючу доповідь «Між надією та відчаєм. Повсякденність в оповіданнях Антона Чехова». Саме тут, у Бердянську, на березі Азовського моря, де колись пройшли дитячі і юнацькі роки Чехова, сама постановка цього питання залишається актуальною.
Один із учасників Конференції слушно нагадав колегам, що буденність займає 90-99, а то й усі 100 відсотків життя пересічної людини. Справді радісних днів, що виходять за рамки цієї ординарності — обмаль! Особливо в часи криз або реформ. Що для абсолютної більшості населення є синонімом.
Як на наш розум, то невдача спочатку горбачовських, а потім уже наших, до болю рідних перетворень полягає у примітивному розумінні вже згаданої цитати класиків наукового комунізму. Мовляв, побудуємо у стислі строки міцні підвалини фінансово-економічного буття і на них сама собою за одну ніч розквітне-розпуститься буйним розмаїттям кольорів і відтінків ота сама Висока Свідомість. А воно не виходить! Не вийшло у більшовиків, бодай їм. Гавкнулось у Горбачова. Не складається ось уже шосту президентську каденцію у нас, українців. Схоже, від зміни місця народження чергового Гаранта Конституції у нас мало що змінюється на краще.
Знову ж таки, думка, висловлена під час дискусії на Бердянській конференції: буденність є даністю, якої не уникнеш… дехто намагається — з допомогою алкоголю чи наркотиків, — але безрезультатно. Остання за часом світова криза 2009-го року натякає, що високий рівень достатку — то ще не гарантія справжньої стабільності і безпеки. То лише чистісінька математика: кількість машин у гаражі, кількість «квадратів» у житлі, нарешті — кількість нулів після останньої цифри на банківському рахунку.
Можна виносити розп’яття чи ікони зі шкіл та державних установ. Можна взагалі забороняти т.зв. «релігійні вірування» і перетворювати богохульство на державотворчі доктрини. Та все одно — рано чи пізно зазначена нами на початку нотаток дилема «душа чи промисел» змусить робити вибір.
Асоціації, факти, роздуми. Аж із того боку Атлантики дістався до Бердянська сеньйор Феліпе Перес Родрігес. Він — професор Автономного університету Вільного і суверенного штату Пуебла у Сполучених Штатах Мексики. Пуебла — не столичний регіон, а справжнісіньке мексиканське високогір’я з усіма його особливостями. Проте — в Автономному університеті навчається понад 62 тисячі студентів. Саме так, 62 тисячі! Це справжнє місто, авторитетний, поважаний у світі науково-освітній центр. В одному з міжнародних проектів цього вузу віднедавна бере участь і Бердянський педуніверситет.
Та особливо вразила нас обставина, котра, на перший погляд, начебто не має прямого відношення ані до освіти, ані до науки. Автономний університет фінансується не центральною владою Мексики, а з бюджету Вільного і суверенного штату. В Мексиці! Десь у їхнього біса в горах! На гроші штату! І який розмах?
Хоч плач од заздрості.
Наступна замальовка. Вже згадана нами Тетяна Новикова з бєлгородського Наукового Університетського центру зазначає у своїй доповіді, що впродовж віків половину раціону російського селянина-землероба складав… хліб. І ще «щі да каша — піща наша». І все! Той, на кому імперія будувалася, розбудовувалась і воювала, народжувався, жив і помирав ані разу не зазнавши відчуття ситості.
Тож не дивно — це вже наші ремінісценції — що приєднання за будь-яку ціну козацької України до Великого московського князівства мало на меті, перш за все, фізичне жадання нарешті наїстися. А вже потім йшлося про політику, геополітику, стратегічні інтереси тощо.
Так було за царів, не стало краще за комісарів. Пані Новикова навела один (але який!) факт з російського періоду життя геніального українського академіка Миколи Амосова. Білий хліб вперше в житті він побачив у вітрині непманівської крамнички. Було тоді Амосову десять років. Вдумайтеся: побачив. Не у себе у величенькому селі, а в місті. А вперше спробував його на смак лише через 10 років, уже дорослою людиною, в їдальні металургійного заводу, де він працював.
Болюча в усі віки проблема «письменник і влада». Професор Васьків філігранно, як на нашу думку, розкрив її на прикладі знаного в 20-30-х роках минулого століття українського літератора Василя Мисика. На відміну від декого зі своїх колег, Мисик не надто пнувся возвеличувати, восхваляти, оспівувати оту саму владу. Але шукав якийсь компроміс. Бо ж, даруйте за цинізм, треба й самому їсти, і сім’ю утримувати. Писав якісь там нариси та балади про величні будови перших п’ятирічок, ховався за описами екзотики — та все одно збивався на ідеологічні комуняцькі штампи. Не порятувало. Під час великого терору розстріляли. Ідеалісти кажуть, що помилково. Реалісти вважають — закономірно.
Як відомо, можна сто разів повторювати: «Великі відкриття народжуються саме на стиках наук», а на практиці ховатися за парканом зі штампів і віджилих догм свого вчорашнього мислення, маскуючи це «науковою школою». Професор Зарва зводить у дискусіях представників не просто різних наукових шкіл, а й різних наук. Що народжується у дискусіях між філологами-літературознавцями, соціологами, етнографами та фахівцями з проблем технологій масових комунікацій, що йдуть на зміну традиційній журналістиці? Істина, панове-товариство. Істина. Як і належить справжній науці, а не тій, що її уособлюють кочівники з «бейджиками» на лацканах. Оце і є, власне, новаторство — не на словах, а на справі.
Дивовижні моменти істини, несподівані парадоксальні відкриття були чи не в кожній доповіді на пленарному засіданні, у виступах на секціях та репліках під час дискусій. Добре, що вони не пропадуть, ледь пролунавши під склепіннями старовинних аудиторій колишньої гімназії, а нині Педагогічного університету. Відповідний науковий збірник уже готується до видання. Буденність і справді неможливо перетворити на суцільне свято. Але її можна прожити або пасивно, або інтенсивно — і тут чи не головним порадником та путівником є література. Звісно, художня, звісно, високого рівня. Хоча досвідчений читач знайде щось корисне для себе і в бестселері-одноденці. Але то окрема тема.
Головний висновок, який ми зробили для себе: життя не можна покращити ні «вже сьогодні», ані через пріснопам’ятні 20 років самими лише фінансово-економічними методами. Ігнорація гуманітарної сфери людського життя, а надто її духовної вершини помститься страшно. І незворотньо. Вже вкотре на прикладі нашої Неньки України ми бачимо, що скорочення адміністративного апарату за рахунок однієї лише посади віце-прем’єра з гуманітарних проблем є, м’яко кажучи, недалекоглядним. Може, варто все поставити з голови на ноги? І урізноманітнити оту буденність державної підтримкою справжньої літератури, а не мандруючих літераторів, справжньої музики, а не «бум-бум-бум», зрештою, справжньої вітчизняної культури, а не виписаної з-за північного кордону все тієї ж попсятини. І це не наївні розмірковування, а науково обґрунтована позиція.
Оптимістичний фінал: як багато залежить від особистості. Особливо в такій делікатній сфері, як наука і освіта. Саме на цьому базуються цілі школи ще колишньої радянської, а нині науки Незалежної України. Так створювалася свого часу МАУП, так відроджується нині і міцнішає Бердянський педагогічний університет. Талант лідера, крім усього, полягає у вмінні заявити про себе саме в потрібний час у конкретній точці координат. Попри чиновницький тиск і необґрунтовану, явно замовну критику, ідея сучасної моделі вищої освіти (незалежно від форми власності), втілена в феномені МАУП, витримала випробування часом і успішно реалізується в Бердянському педагогічному університеті.
Закінчуємо тим, із чого розпочали. Було місто, чітко зорієнтоване на суто економічні чинники: порт, риболовля і промисловість на березі. Були здобутки, а відповідно і фінанси для «своїх» вузів. У близькому, а може й подальшому майбутньому то вже закриті сторінки. Але вимальовується — і не тільки вимальовується, а й реалізується — перспектива трансформації міста в науково-освітній центр. Це вам не «провінція біля моря», в якій радив доживати останні роки свого життя поет Йосип Бродський. Це визнаний у цивілізованому світі феномен університетських міст: Гарвард, Берклі, Ітон, Сорбонна, Оксфорд, зрештою, — коли саме вуз стає визначальним для авторитету не лише населеного пункту, а й регіону.
В Бердянську для цього є всі передумови — лідер Вікторія Зарва, її однодумці-декани, зрілі і зовсім молоді професори, доценти, викладачі. Є студенти, яким цікаво, розумієте — цікаво вчитися, ми в цьому переконалися під час нашої зустрічі з ними. Вони — розумні. І допитливі. Набагато допитливіші, ніж дехто з їхніх столичних ровесників. А це — показник такий же вагомий, як і кількість наукових праць та захищених дисертацій.
Користуючись визначенням, що пролунало на Конференції, шлях до справді радісних моментів життя тільки один — перетворити пасивну буденність в інтенсивне повсякдення. Як це роблять щодня у Бердянському педагогічному університеті.
І вже зовсім наостанок. Під час бурхливих дискусій і обговорень на Конференції у стосунку самого Бердянська і його Університету жодного разу не прозвучали визначення «провінція, провінційний». І поки вчені шукали нові шляхи розширення наукових горизонтів, у центрі міста — в рамках повсякденності — велися роботи з розширення однієї з центральних вулиць. Наче натяк на те, що Бердянськ заслуговує на набагато більше, ніж статус одного з курортних містечок біля моря, яких у Україні ще поки що трохи є…

Валерій Лапікура
Наталя Лапікура

22-23 вересня 2011
Бердянськ-Київ
Фото Наталі Лапікури


Додати коментар


Захисний код
Оновити