Ukrainian (Ukraine)Russian (CIS)

Почитаймо

 

 

Мурро і Гавчик

В одному господарстві жив собі кіт на ім’я Мурро. Саме Мурро, а не Мурчик, бо Мурчики зазвичай — маленькі, шкодливі, люблять побігати і цуплять зі столу бабусин сир. Наш Мурро — великий, розумний, поважний і любить полежати.

Про нього взагалі кажуть, що він якийсь неправильний кіт — у хазяйки ковбаску не випрошує, мишей не ловить, від собак не тікає, навіть з ними дружить! Це ж треба!

Якщо по правді, то мишей Мурро ловив. Точніше — одну мишу. Мишачого барона. Він його одного разу впіймав і пояснив: якщо твоє сімейство живе у нас у коморі, то харчі здобувати воно мусить десь в іншому місці. А якщо почнете наші мішки прогризати, то кіт на ім’я Мурро нагадає, що у нього й прізвище є. А яке у кота Мурро прізвище? Мишоловченко! Усе зрозуміло?

Тож оскільки миші поводилися чемно, відтак і випрошувати ковбаску у хазяйки не було потреби: вона сама котика гарно годувала. І приказувала: охоронець ти наш, молодець!

Що собак Мурро не боявся, то слід уточнити: це вони його боялися. Особливо ті, котрі з інших вулиць, сусідських Мурро ще сяк-так терпів, а от стороннім завжди нагадував: живеш коло контори — ото там і живи, а на наш куток не потикайся.

І з собакою кіт Мурро дружив лише з одним: цуциком на ймення Гавчик. Тобто, Гавчик-Ґудзик. Діти його Гавчиком назвали, зрозуміло, за що, а дорослі назвали Ґудзиком, бо ж маленький і кругленький. Так от, Гавчик-Ґудзик мав добрий нюх. І варто було йому унюхати, коли господиня щось смачненьке готує, як вони з Мурро прослизали на кухню і сиділи тихенько, поки їм не перепадав ласий шматочок.

Гавчик тримався кота Мурро, бо інакше великі собаки його б кривдили. А так — тікає він від якого-небудь Сірка-не-з-нашої-вулиці, у двір прошмигне, собацюра з розгону за ним… і в’їжджає у Мурро, котрий сидить собі на колоді, точить об неї пазурі і спокійно так питає:

— Мр-р-ва-а-ау? — у котів це те ж саме, що у людей «Ти щось хочеш?»

Сірко бачить ті пазурі — і раптом розуміє, що чомусь дуже не хоче, аби ці пазурі в його носа вп’ялися.

А от із великим сторожовим псом Байбусом, який жив на цьому обійсті — із ним Мурро і Гавчик не дружили. Бо Байбус був дурний, а ще гуляка — тільки-но поночіє, як він замість двір стерегти, на гульки завіється і тільки під ранок повернеться. До буди залізе і робить вигляд, ніби в ній усю ніч просидів. А потім увесь день спить. А коли не спить, то їсть.

Ми вже казали, що у Гавчика дуже добрий нюх? Та такий, що варто комусь чужому лише з’явитися на тому кінці вулиці, як малий одразу сигнал подає. І отак однієї ночі Гавчик унюхав, що під курник почала підкопуватися лисиця. Тож вони з Мурро влаштували їй засідку. Тільки-но з дірки у долівці курячої хатки вистромився лисячий писок, як у нього одразу вчепились усі котячі пазурі! З усіх чотирьох лап! Лисиця назад смиконулась — а там Гавчик хвіст лисячий зубами тримає! Кури здійняли ґвалт, вибіг хазяїн, побачив, що така справа, за рушницю вхопився! Лисиця якось із Муррових пазурів вирвалася, трохи пробігла по двору з Гавчиком на хвості, потім залишила добрячий шмат шерсті в собачих зубах, — і чимдуж до лісу, проклинаючи всіх котів, собак і свою любов до курятинки. І певно її в лісі так задражнили за обідраний хвіст, що більше вона до хазяйських курей не потикалася.

Наступного дня після тої пригоди до Мурро прийшов мишачий барон.

— Мурро, — сказав він — ми ж із тобою домовлялися?

— Домовлялися.

— Ми обіцянку тримали?

— Майже тримали.

— Ну, Мурро, ну жменька вівса від коня — то не рахується, то ж для наших діток гостинчик. Але ж ми дірки у мішках не прогризали і навіть те, що на полиці лежало, не чіпали.

— То й що?

— Чули ми, що хазяїн збирається наші нірки порушити. Бо вважає, що це ми у коморі м’ясо вкрали.

— М’ясо?

— Так, кудись подівся великий свинячий окіст. Хазяїн каже, що то миші вкрали.

— А ви його крали?

— Мурро, цей окіст висів на сволоку. Ну нехай би ми до нього дістались. Але щоб отак одразу його з’їсти потрібно сто мишей! А нас, ти ж знаєш, лише двадцять три мишки… і десять мишенят, але вони ще малесенькі. Нами у коморі і не пахне!

— Добре, — сказав Мурро, — я розберусь.

А коли мишачий барон пішов, кіт спитав Гавчика:

— Ти щось про те вкрадене м’ясо чув?

— Звичайно чув. Хазяйка бідкається, хазяїн їй дорікає, що вона кота — ну, тебе, значить — так розгодувала, що миші зовсім знахабніли. Хазяйка каже, що зате кіт лисиць ловить, яких мав би ловити сторожовий собака, котрий цілий день у буді спить, от кого даремно годують. Тоді хазяїн загрозився, що він Байбуса таки на ланцюг посадить і три дні не їсти не даватиме.

— А, ну то він так часто каже. І вночі, коли ми лисицю ганяли, теж грозився. От що, Гавчику, піди до комори і гарненько там усе обнюхай. Потім мені розкажеш.

Повернувся Гавчик і каже:

— Отже так, Мурро: мишами там, звичайно, пахне, це мишачий барон збрехав. Але пахне ними — коло стіни, де до старої нірки дірка. А там, де треба було б до м’яса дістатися, ні слідів їхніх, ні запаху немає.

— А ким там пахне? Хто до комори заходив?

— Та всі! Хазяїн з хазяйкою — ну це не рахується. Ми з тобою — то коли ти робив вигляд, що перевіряєш, чи немає там мишей. І навіть Байбус — забіг і вибіг.

— А скажи-но, Гавчику, як ти вважаєш, мотузок, на якому окіст висів, перегризений чи обірваний?

— А там не мотузок! Там ланцюг залізний і гак. Перегризти його не можна, хіба що сильно смикнути і зірвати з гаку.

— А кістка на підлозі не валялася?

— Ані сліду!

Мурро трохи полежав, ворушачи вусами — то він так думав, а тоді спитав:

— Гавчику, а як би ти загавкав, якби побачив, що лисиця не втекла, а заховалась у Байбусовій буді?

— Що, справді? Гр-р-р-р-гав-гав-гав!!!

— Та ні, просто треба так загавкати, щоб хазяїн повірив. Ходімо швидше, поки Байбус на вулиці за хлопцями на велосипедах ганяється.

І Гавчик коло буди такий ґвалт здійняв, що хазяїн таки повірив про лисицю: взяв вила, штрикнув ними у буду і витяг на вилах… свинячий окіст, вже добряче погризений.

Злодюгу Байбуса таки посадили на ланцюг. І не на три дні, а назавжди. А Муррові й Гавчику знову перепали смачні шматочки з кухні. Але кіт попередив мишачого барона: навіть якщо у коника хтось жменю вівса поцупить, то… ти знаєш, що може статися.

Після всього можна було і відпочити. Полежати на травичці і спробувати вловити метелика, який чомусь намагався сісти Гавчикові на хвіст. Нарешті метеликові це набридло, він полетів собі на луг, а песик спитав у кота:

— А як ти здогадався, хто насправді м’ясо поцупив?

— Бо коли ми з тобою лисицю прогнали, хазяїн роздивився на всі боки і спитав: а чого це у нас кіт із цуциком за сторожів, а де Байбус? Десь гуляє, лобуряка? Ну хай тільки повернеться, я його на ланцюг посаджу і три дні їсти не даватиму. А Байбус уже повернувся, він за парканом ховався і все чув. І зрозумів, що то вже не просто погрози. Тож і вирішив: якщо йому три дні їсти не даватимуть, то треба самому про себе потурбуватися. Заскочив до комори — і зірвав з гака окіст.

— І наївся на три дні наперед! Ото миші тобі дякують! І за себе, і за діток своїх.

Мурро вивернувся на сонечку і тихенько зітхнув:

— Знаєш, Гавчику, я тобі чесно зізнаюсь: я все це зробив, бо ганятися за отим-от народом, котрий «маленьке, сіреньке і хвостик, як шило», мені просто ліньки.


 

Мурро і гість із космосу

Мурро, гроза собак з сусідніх вулиць і лисиць із лісу, великий і гладкий кіт Мурро, котрий здобув у хазяїв, мишей і курей славу місцевого детектива, вигрівався на сонечку і тільки пирхав, коли сторожовий пес Байбус ні сіло ні впало починав гавкати.

Маленький песик Гавчик-Ґудзик прибіг до двору з цілою жменею новин:

— Мурро, ти тут спиш і не знаєш, що вчора ввечері над нашими городами літало НЛО!

— Що літало?

— Літаюча тарілочка. Всі на неї дивитися побігли.

— Теж мені — дивина. Така тарілочка цілий день через паркан від нас літає: сусідські діти її одне одному перекидають.

— Так то іграшка, а ця тарілочка з космосу прилетіла, з інших зірок. На ній вогники блимали, а потім згасли. А потім… хтось у баби Воронихи порося вкрав.

— Кого? Отого капосного Свинтуса?

— Авжеж, його. Люди кажуть, що це ті вкрали, котрі в тарілці прилетіли.

— Оце справді новина.

— От бачиш! А ти тут спиш…

— Заснеш, аякже. Дурний Байбус чогось розгавкався, весь сон розігнав.

Гавчик-Ґудзик зазирнув за хату, туди, де собача буда стояла.

— Він не просто гавкає, він гавкає на миску.

— Яку миску?

— Не знаю, лежить якась миска догори дном, може він сам її і перекинув, а тепер на неї гавкає.

Мурро почухав за вухом.

— Мурр… — у котів це те ж саме, що у людей «ага», — а скажи-но, Гавчику, коли той Свинтус щез?

— Ну, вчора вдень його всі бачили, гуляв по двору і все перевертав, скрізь п’ятачка свого пхав. Ввечері його баба Ворониха до хлівця загнала, двері причинила і клямку опустила. А тоді вони з бабою Сорочихою побігли на НЛО дивитися.

— А що там робила баба Сорочиха?

— Так вони ж удвох цілий день сиділи на лавочці, стежили, щоб Свинтус у город не поліз, а ще перемивали кісточки бабі Морозисі.

— А що баба Морозиха?

— А вона хату свою замкнула і переїхала жити до сина у місто. Тепер раз на тиждень приїжджають, замок на дверях посмикають, город поллють — і назад.

Мурро аж підскочив:

— М-р-р-р! — у котів це те ж саме, що у людей: «Он воно що! Як я одразу не здогадався, це ж так просто!» — Слухай, Гавчику, а ти сліди, що йдуть від бабиного двору по дорозі не нанюхав?

— Там трактор проїхав, так усе задимів, що нічого й не розбереш.

— Тоді біжи до хати баби Морозихи і подивись, як там грядки. Якщо розриті — вертай назад, хапай бабу Ворониху за спідницю і тягни туди — там її Свинтус!

За якийсь час сусіди побачили таку картину: по дорозі марширує Гавчик-Ґудзик, гордо задерши носа і хвоста, а за ним баба Ворониха тягне на мотузку Свинтуса і виказує йому, який він такий-сякий, капосний, що він собі думає, і що тепер вона скаже бабі Морозисі, коли та знову приїде?

Кіт Мурро дрімав собі на сонечку, бо Байбус йому вже не заважав.

— І як ти, Мурро, здогадався, що то баба Ворониха Свинтуса проворонила?

— Я подумав: якби я був Свинтусом і почув, що десь є город, у який можна стромити свій шкодливий писок і нічого мені за це не буде, бо той город ніхто не стереже — то що мені якась клямка! Та він ніч не спав від нетерплячки, а дременув, ледь розвиднилося, всі ще спали, тому ніхто й не бачив, куди Свинтус насправді подівся. Ну добре, давай ще трохи подрімаємо, поки ніхто не заважає…

— І справді, що це Байбус більше не гавкає?

— А-а-а… ти ж знаєш Байбуса, йому кісточку покажи — він про все забуде. І досі її гризе, а миску я забрав. До вечора маємо спокій.

А коли звечоріло, Мурро з Гавчиком прокралися до комори. Кіт зняв із старого мисника заховану за макітрами велику миску з кришкою і виніс її надвір. Пошкрябав кігтем кришку, вона піднялась — і з-під неї визирнуло пухнасте створіннячко, з виду, як котик, тільки зелене.

— Все тихо, — шепнув йому Мурро, — можеш летіти, тільки вогні не вмикай. І піднімайся вище, щоб знову у стовп не врізався.

— Мр-мр! — сказав космічний котик, у них це, напевне, те ж саме, що у людей «Дякую, до побачення!».

Миска злетіла, піднялася вище і зникла в темному небі.

— Ага, — пробурмотів Гавчик, — так от чому ти одразу здогадався, що НЛО поросяти не крало…

— Розумієш, Гавчику, — зітхнув Мурро, — люди чомусь вважають, що ті, котрі з інших зірок прилітають, до них, людей подібні: великі, ходять на двох ногах, поросят крадуть… Так от, Гавчику, люди — помиляються.

 

Мурро і футбол

Це було тоді, коли весна переходила в літо, а всі говорили про майбутній чемпіонат з футболу. Мурро, великий і розумний кіт-детектив грівся на сонечку, коли його помічник, песик Гавчик-Ґудзик прибіг зі свіжими новинами і, звісно ж, головна новина була такою:

— Хлопці в футбол грали — Василько три голи забив! Усі кажуть, що він талант і йому треба вчитися на футболіста.

— Василько хороший, він мене не тягає за хвоста, зате чухає за вухом. Йому батьки на день народження мобілку подарували. Які ще новини? — А ще — до баби Воронихи гості приїхали, так я тобі скажу, Мурро, вони мені не подобаються. Особливо їхній хлопець. Ага, он, дивись, він до нашого Василька підсів і щось йому говорить.

Мурро підвівся, підійшов до хлопців, вмостився у Василька на колінах і став прислухатись. А чужий хлопець казав таке:

— Ех, Вася ти, Вася! Ну, забив ти три голи. І що з того, що у тебе талант? Так і будеш із цим талантом гусей пасти.

— А що ж робити? — здивувався Василько.

— Діяти! Опинитись у потрібний час у потрібному місці! От у Англії під час матчу на футбольне поле вийшов кіт. Покрутив хвостом перед воротарем, той на кота задивився — і йому гол забили! То команда, що виграла, кота своїм талісманом зробила! Життя тепер у котуся — клас!

— І що?

— А ти подумай: в Києві ось-ось чемпіонат з футболу! Грають наші, скажімо, з командою американців. І виходить на поле твій кіт і починає перед їхнім воротарем хвостом крутити. Удар — гол! Спасибі котику! А хто хазяїн котика? Тут ти виходиш — і ви разом стаєте талісманами нашої команди. Їздите на всілякі чемпіонати, кота годують, а тебе віддають на футболіста вчитися.

— А як я на той матч потраплю? Кажуть, квитки на нього страшенно дорогі. І ще не продаються.

— Продаються! Я вже купив — собі й татові. Але він, мабуть, не зможе піти. О! Знаєш що — а давай я тобі ці квитки продам?

— У мене немає грошей.

— Ну то поміняємося. Що у тебе є? Мобілка є? Давай мобілку, а я тобі квитки. Поїдеш із татом до Києва, він тобі ще й подякує. Ну що, надумав?

І хлопець витяг з кишені за пазухою два блакитних папірці.

— Бачиш, тут написано: «Євро-2012»! Ну, береш?

Василько завагався, але Мурро тільки глянув на ті квитки, підскочив, видер їх із хлопцевих рук і дременув.

Ми ще не казали, що його хазяїн — місцевий міліціонер? Так ото ж! Мурро тицьнув йому до рук квитки і сів, мовляв: дивись уважно! Хазяїн аж підскочив:

— Мені тільки сьогодні з району дзвонили, попереджали, що по селах хтось їздить і дядькам фальшиві квитки продає, а ти, Мурро, його мені, вважай, на тарілочці підніс!

Наступного дня Гавчик розпитував товариша:

— І як ти здогадався, що той хлопець бреше?

— Гавчику, я ж, коли хазяїн спортивні новини по телевізору дивиться, не просто так коло нього сиджу. По-перше, бачив я той випадок із котом, не забили тоді гол. По-друге, американської команди на чемпіонаті не-бу-де! Бо Америка — то не Європа. І нарешті, той, хто змайстрував ці несправжні квитки, певно, двієчник. Лише двієчник слово «футбол» може написати не з літерою Т, а з Д!

— Мурро, а ти що, читати вмієш?

Мурро зітхнув і зізнався:

— Якщо чесно, то ні. Це вже мій хазяїн побачив. А він, щоб ти знав, у школі добре вчився!

 

Мурро і відважний Бублик

Якось після обіду, навіть ближче до вечора Гавчик-Ґудзик привів до двору маленьке цуценя. Воно тремтіло і схлипувало — так, як плачуть малі собачата, але намагалося виглядати хоробрим.

— Мурро, це Бублик, йому треба допомогти.

— Що він Бублик, то це я побачив, тільки на його хвіст глянув. Малий, ти де живеш?

— Не знаю… але звідси дуже далеко.

— А що сталося?

— У мене хазяїна вкрали! — не витримав і вголос заплакав Бублик.

— Хто вкрав?

— Злі дядьки! Ну такі вже злі!

— Ану — розказуй усе по порядку.

— Я у свого хазяїна недавно, але дуже його люблю. І він мене. Сьогодні вранці він пішов на роботу, я хотів його провести, вийшов на вулицю, дивлюсь — а мій хазяїн тікає, а за ним якісь дядьки біжать і кричать: Стій! А він ще швидше біжить. Але ті дядьки його наздогнали, за руки вхопили, заштовхнули у велику жовту машину, самі заскочили — і вона поїхала. Я хотів хазяїна захистити, але не добіг…

— Тихо, не плач. Що було далі?

— Потім ця машина назад повернулась, але вже порожня. Я в неї заскочив, двері зачинились і знову вона поїхала! Їхала довго-довго…

— Весь час їхала чи зупинялася?

— Зупинялася! Люди входили і виходили, а я сидів у куточку, бо боявся. Ні, не людей, я боявся, що хазяїна проґавлю. Ви не дивіться, що я маленький — я ж мисливський! Я лайка! Я по сліду йшов.

— Я, я… годі вихвалятись. Якщо ти йшов по сліду, то згадай, чим пахло, коли та машина зупинялася?

— Зараз… спершу запахло молоком. Потім — кіньми. Далі оладками. Ще було свіже сіно… і ще пахло новою дорогою! Гидкий запах, усе перебиває. А останніми пахло свіжими бубликами. А я такий голодний, то й вийшов з машини, а вона поїхала далі. Виходить, я слід загубив!

— Ти, Гавчику його знайшов на зупинці автобуса коло кіоску, де бублики продають?

— Так! Але у тітки, що в ньому сидить, ніколи нічого не допросишся.

— То зараз для нас головне — що Бублик голодний. Гавчику, у мене в мисці є що поїсти, то нагодуй малого, а я подумаю. Щось мені здається, що хазяїн сам його знайде.

І справді, за якийсь час до хазяїна Мурро, міліціонера, прийшов дядько з сусідньої вулиці і попросив:

— Халепа у мене. Я вранці на роботу спізнювався, хвіртку як слід не зачинив, от малий і вискочив. Я вас попрошу людей попитати, бо мені ж зранку знову на роботу… О! То ви його вже знайшли? Ні? Сам прийшов? Сам здогадався, що як загубився, то до міліції треба йти? Бублику, ох ти ж мій розумний!

— Якщо чесно, — пирхнув Гавчик, — то розумний у нас ти, Мурро.

— Просто я уважно слухаю, що мені розповідають. Сорока казала: хтось із наших мисливців собі нещодавно маленьку лайку завів, то я й подумав: певно, це наш Бублик. А як ото біжать дядьки, коли на автобус спізнюються, і що вони при цьому кричать, я щоранку на нашій вулиці чую. Тож одразу зрозумів, що ніхто Бубликового хазяїна не крав.

— А як ти здогадався, що малий насправді у маршрутці катався?

— Та ж за маршрутом.

— Мурро, але ж ти ніколи автобусом не їздив.

— Ну то й що? Чи я даремно малого про запахи розпитував? Запахло молоком — молокозавод у Іванівці, наша хазяйка звідти сметану бере. Кіньми — конеферма у Петрівці, наш коник звідти. Оладки — то так коло олійні в Андріївці пахне, мені про неї горобці розповідали, вони там соняхами підгодовуються. Свіже сіно — луг від Андріївки до траси, а нову дорогу зробили якраз там, де автобус назад до нашого села повертає. Розумієш, Гавчику, по телевізору казали, що земля кругла, куди б ти не мандрував — однаково назад прийдеш. Бублик же повернувся. От я й звелів йому сидіти і чекати, доки його хазяїн теж не повернеться.

 

Ворона-провидиця або невдалий день

Того дня, про який ми зараз розповімо, котові-детективові Мурро подрімати на сонечку не вдалося. Ні, погода була гарна, на небі ні хмаринки. Але спробуй засни, коли хазяйка влаштувала своїй родині суворе дізнання: хто розбив найбільший бутель? Родина дружно відповідала: не я!

— Та-а-ак! — узяла руки в боки хазяйка. — Зараз розберемося. Наталочка до полиці не дотягнеться, значить, не вона. Володінька…

— Ма-а-амо, я ж зранку у баби був! — ображено пробасив синочок.

— Ага, значить у нього алібі, — муркнув Мурро.

— Що у нього? — перепитав Гавчик-Гудзик.

— Алібі — це означає, що він може довести, що тоді, коли сталася халепа, його тут не було, а значить, він не міг цього зробити.

— Ой, Мурро, ти такий розумний! А у нас із тобою, виходить, алібі немає?

— Коти й собаки… теж не винні, вони цей бутель і з місця не зсунули б, надто він важкий. Миші — тим паче. Значить — хто? — зиркнула хазяйка на хазяїна. Якщо чесно, то розбив-таки він. Але хазяйка так грізно зиркнула, що добряче налякала чоловіка — грозу місцевих хуліганів. І він, сам не знаючи, чому, буркнув:

— І не я. То, напевно, Кузя.

— Хто-хто? Який ще Кузя?

— Домовик. У кожній порядній хаті живе домовик. От він часом і шкоду робить, і посуд б’є.

— Щось я ніякого домовика досі не бачила.

— А люди їх і не можуть бачити. Бачать коти, здається, собаки теж…

Мурро таки справді бачив домовичка, котрий з-під ґанку манив його пальцем. Кіт неохоче підвівся, підійшов ближче і влігся на теплій дошці сходинки.

— Мурро! — сердито прошепотів домовик. — Я ж тебе просив сказати хазяїнові, що я не Кузя! Мене звуть Єлпідіфор!

— Я казав, — зітхнув Мурро. — Але люди котячої мови не розуміють. І потім — ну й ім’ячко у тебе, я його й вимовити не можу.

А я тобі кажу!..

В цей час на кухні щось загриміло — і за мить хазяйка знову закричала:

— А банку з медом хто розбив? Теж, скажеш, Кузя?

— Кузя, — заявив хазяїн. — Підбив мене під руку.

— Ні, як це тобі подобається! — обурено зашипів домовик. — Як я міг його підбити під руку, коли я тут?

— Атож, у тебе алібі, — підтвердив Мурро. — А чого ти переймаєшся? Ти ж не Кузя, ти Єлпіпідіпіді… мр-р-р! Одне слово — то не ти. І заспокойся.

Тут підлетіла сорока, підтвердила, що банку з медом розбив теж хазяїн — ну невдалий у нього сьогодні день. Потім вони втрьох ще трохи побалакали, послухали новини, котрі принесла на хвості сорока. За той час хазяїн ухитрився розсипати на подвір’ї пшоно — на радість курям, котрі одразу його визбирали, перекинути відро з водою і вивернути тарілку борщу на штани. Хазяйка вже махнула рукою і наказала сісти на веранді і читати газету, раз день такий невдалий.

Начебто стало тихо. І раптом знову почувся хазяйчин крик — цього разу з її кімнати:

— Хвилину тому я поклала ось тут свій золотий перстень — і де він подівся? Знову твій Кузя забрав? Ох, піймаю я його!..

— Нічого не розумію! — розгублено пробурмотів Кузя-Єлпідіфор. — Я ж отут, з вами увесь час сидів.

— Атож, у тебе алібі, — підтвердила сорока. — І у мене теж. Хазяйка до кімнати зайшла, коли я отут із вами теревенила.

— Мурро, здається, для тебе є робота.

— Чому для мене? А ти, Гавчику, хіба сьогодні вихідний?

— А хто мене пустить у кімнаті хазяйки винюхувати? Та я тільки носа туди поткну, як вона одразу спитає: а де мій віник?

— Слухайте! — аж підскочила сорока. — а спитайте у провидиці.

— Якої провидиці?

— Ворона-провидиця нещодавно на грабі край лісу оселилася. Знайшла зайченя, що заблукало, підказала тхорику, коло чиїх курників на нього пастки чекають… Ну і все таке інше. Отак очі заплющить, посидить, а тоді: бачу, бачу, де ваше зайченя, шукайте його на узліссі під кущем калини… Правда, як на мою думку, то вона його помітила, як ліс облітала. Бо що, скажіть на милість, побачиш із заплющеними очима? Хіба що темряву.

— А навіщо вона так робить?

— Як то — навіщо? Зайчиха їй за те великого соняха притягла, тхір — куряче яйце. Ця чорна дурисвітка добре знає, що на соняшниковому полі сторож з дробовиком ходить, може й підстрелити. А так — вона собі сидить на грабі, а їй харчі несуть. Брехуха! Я їй так і сказала, так вона за мною аж до села гналася.

— То якщо вона обманює, навіщо нам її питати?

— Обманює — не обманює, але раптом вона якраз і бачила, хто поцупив перстень? Бо щось мені підказує, що візьме хазяїн дробовика і влаштує мені розправу за те, чого я не робила.

— Хоч мені це й не подобається, але іншого виходу не бачу. Візьми, Гавчику, он той шматочок ковбаси з моєї миски і збігай до тої провидиці. Сороко, проведи його.

За якийсь час Гавчик-Ґудзик із сорокою повернулися, песик сів, почухав лапою за вухом і розповів таке:

— Ми прийшли до граба — ворони немає. Коли дивимося — летить одоробло чорне. Хотіла з сорокою чубитись, але коли мене побачила, ще й із ковбаскою, на гілці вмостилася і каже:

— Чого заявилися? Ця хвостата хай відлетить подалі, я тільки з собакою говоритиму.

Я розказав. Вона подумала-подумала, потім очі заплющила, посиділа, похилиталася і мені шепоче:

— Шукай у сороки в гнізді.

— Що? — аж підскочила сорока. — У мене? Таж у мене це… як ти казав? Алібі! Я ж тут сиділа, з вами, а вікно хазяйчиної кімнати на той бік двору, як би я в нього втрапила?

— Сам знаю, — заспокоїв її Мурро. — Я тобі вірю. І тому прошу, щоб ти сама у гнізді подивилася. Щось мені підказує, що ти того персня там справді знайдеш. А я знайду того, хто його туди поклав. Хоча звідси, де ми сидимо, вікна не видно, але я, здається, здогадуюсь…

Перстень таки був у сорочому гнізді. Мурро поворушив вусами, себто, подумав, а тоді спитав:

— А скажи-но, сороко, хто з вас швидше літає: ти чи ворона?

— Ясна річ — я! Вона ж роз’їлася, мов той кнуряка!

— Тоді — лети до граба і почни її дражнити. Хай вона за тобою поженеться і сюди прилетить.

Ясна річ, будь-яка ворона, якщо її сорока брехухою дражнитиме, кинеться навздогін. Тому дуже швидко чорна провидиця просто таки гепнулася посеред двору — перед Мурро, Гавчиком і домовичком Єлпідіфором.

— Що ж це ти, дорогенька, ковбаску з’їла, а нам збрехала? — суворо спитав у неї Мурро. — Немає в сорочому гнізді ніякого персня!

— Як то немає? — аж підскочила ворона. — То ви погано шукали! Є він там, є, я сама його…

— Що — ти його? Ти його сама туди поклала? Хотіла відомстити сороці, котра тебе розгадала, що ніяка ти не провидиця?

— А я? Я тобі що поганого зробив? — узявся в боки домовичок. — Хазяйка мені через тебе обіцяла прочухана дати! Ану геть із нашого краю! Бо я зараз хазяїна з дробовиком покличу! І станеш ти безхвостою!

Ворона не просто втекла — здиміла! Покласти перстень на місце доручили Єлпідіфорові, бо ж тільки його хазяйка в кімнаті не побачить.

— Ач, яка хитра! — обурювалася сорока. — Видно, коли село облітала, побачила у відчинене вікно перстень і вирішила отак на мене наклеп звести. Але — не на таких напала!

Увечері, коли хазяїн з хазяйкою сіли дивитися телевізор, Мурро прийшов, за звичкою стрибнув на диван… і обома лапами втрапив у велику чашку з чаєм, яку хазяїн чомусь примостив коло себе на дивані і накрив газетою. Мурро скинув із себе мокру газету і жалібно нявкнув. Хазяїн узяв кота на руки й посадив собі на коліна.

— Не переймайся, Мурро, — почухав він кота за вухом, — сьогодні зі мною ще й не таке було. День невдалий.

Мурро скрутився клубочком на колінах у хазяїна, тицьнув писком йому у руку і замуркотів. Якщо розібратися — то не такий уже день і невдалий!

 

Кіт у мішку

Якось увечері хазяйка з дітьми дивилися по телевізору мультик про Язикату Феську. Всі сміялися з балакучої і дурної баби, а хазяїн, який тільки-но повернувся з роботи, зітхнув:

— Смійтеся, смійтеся. Сьогодні ще можна. А завтра у нас своя Язиката Феська з’явиться.

— Це ж як?

— Тітка Фелікса у гості приїжджає. Тож я вас попереджаю: ця любить всіх повчати і пхає свого носа, куди її не просять.

Тітка Фелікса приїхала і одразу почала: і борщ ви не так варите, і дітей не так виховуєте, і миєтеся шампунями, а треба — дігтярним милом.

— Таж це мило гидко пахне! — здивувалася хазяйка.

— Зате воно корисне! Я тільки ним і миюсь.

Гавчик-Ґудзик принюхався і буркнув:

— Воно й чути!

Наступного дня всі були здивовані: хороше мило і шампуні з поличок зникли, а скрізь лежало дігтярне мило.

— Як ви свого добра не розумієте, то доведеться мені вас вчити, — заявила тітка Фелікса.

Ото була морока — шукати, куди вона хазяйське мило повикидала.

Настала черга і Гавчика з Байбусом.

— А чого це у вас аж два собаки на хазяйстві?

— Два сторожі — завжди краще, ніж один. І потім — вони нікому не заважають. Хай живуть.

— А кіт? У вас же мишей немає, то нащо він?

— Ви хочете сказати, що Мурро даремно хліб їсть?

— Так не їсть же! — аж звереснула тітка Феська. — Я йому вчора скоринку дала, так він свою нахабну руду пику аж відвернув.

— Звичайно відвернув, — муркнув Мурро. — Вона її обгризла, обслинила — і хоче, щоб я доїдав? Хіба я їй свиня?

— Та дався він вам, тьотю. Ви що — котів не любите?

— Таки не люблю!

— Той, хто не любить котів, не може бути хорошою людиною, — зробив висновок Мурро.

— І собак теж! — додав Гавчик.

А через кілька днів сталася біда: Мурро зник! Увечері ще дрімав на колоді, а рано-вранці, тільки півень прокукурікав, Гавчик обдивився на всі боки, щоб сказати товаришеві доброго ранку — а його й немає!

Гавчик-Ґудзик кожен куточок, кожну шпаринку обдивився, скрізь усе обнюхав — немає кота. Домовик Єлпідіфор обнишпорив усю хату — теж не знайшов.

— От був би тут Мурро, ми б його попросили розслідувати, куди він подівся… тьху, що це я верзу! — зітхнув домовик. — Але раз його немає, мусить це зробити — хто? Його перший помічник. Думай, Гавчику, думай.

— Думаю. З двору він не виходив — це точно. Але ж і в дворі його немає. Значить — хтось його вкрав і кудись заніс. Хазяїн із хазяйкою ще сплять, та й не стали б вони свого ж кота красти. Діти теж. Вони, до речі, якщо дізнаються, що Мурро немає — ти уявляєш, як плакатимуть? То хто залишається?

— Тітка Феська!

Гавчик ще раз пробігся по двору, зупинився коло хвіртки:

— Ось що я скажу: свіжих слідів тітки Феськи немає. Зате добре видно, що хтось увечері виїжджав з двору на велосипеді. Ану ж…

Гавчик понюхав педалі велосипеда:

— Так і є! Кудись тьотя їздила.

— А ти можеш винюхати, куди саме?

— Ха! Її дігтярне мило я унюхаю в повітрі, навіть якщо тут проїде трактор, а потім піде дощ.

І Гавчик-Ґудзик рвонув за запахом. Біг він довго. Дуже довго. Вибіг із села, помчав дорогою вздовж лугу. Нарешті коло копиць із сіном дігтярний запах увірвався.

— Мурро! — загукав Гавчик.

— Агов! — почулося з найближчої копиці.

— Мурро, що ж це таке, ми тебе скрізь шукаємо, а ти спиш собі у сіні!

— Аякже, заснеш тут! — виліз кіт із копиці. — Слухай, тутешні миші якісь неорганізовані. Цілу ніч у сіні шаруділи.

— А як ти тут опинився?

— Сам не знаю. Здається, мене вкрали. Я ввечері на стовпчику задр… задумався, аж мене хтось за шкірки вхопив — і далі я вже в мішку і кудись мене на велосипеді везуть.

— І ти навіть не унюхав, хто?

— По-перше, кажу ж, я задр…

— Ну говори чесно: задрімав. І сам себе проспав.

— По-друге, у котів нюх слабший, ніж у собак. А у мішку тільки пилюкою й пахло. Отож мене везли-везли, а тоді просто з мішком кудись закинули. Добре, що я в сіно впав, а то би кісточок не позбирав. І ще — мішок старий був, то я кігтями дірку продер і виліз. Але вже була глуха ніч, то я й вирішив дочекатися, поки розвидниться.

— Давай бігом додому, а по дорозі я тобі розповім, що з тобою сталося.

По дорозі Гавчик виклав Муррові, як він здогадався, де його шукати. Щойно вони добігли, в хаті тільки-но всі прокинулись. І як же здивувалася тітка Феська, коли вийшла надвір і перше, що побачила — кота, котрий сидів на стовпчику і вмивався.

— І ти, Мурро, дозволиш, щоб їй оце зійшло з рук? — сердито спитав домовичок.

— Ні в якому разі! Мене — знаменитого кота-детектива і отак от хапати за шкірки, мов якесь приблудне кошеня? Це так не минеться. Я тебе попрошу щось зробити, а сам ввечері збігаю на кладовище — з Привидом Сивої Конячки побалакаю.

День минув у звичних справах, а коли всі полягали спати, тітка Феська у своєму ліжку довго крутилася з боку на бік, бо дуже їй муляло, як так зробити, щоби кіт наступного разу не знайшов дорогу додому. І от, коли вона вже майже заснула, їй над вухом почулося:

— Щоби кіт не повернувся, треба його вночі занести на кладовище і випустити на далекій могилі.

— Ой! Хто це каже? — аж підскочила тітка Феська.

— Ніхто. Це тобі просто сниться, — прошепотів домовичок, ледве стримуючись, щоб не засміятися. — Але це правда!

Коли наступного вечора Мурро вмостився на стовпчику і зробив вигляд, що знову дрімає, він зовсім не здивувався, що тітка Феська підкралась, ухопила його за шкірки і знову вкинула у якийсь мішок. А оскільки до старого кладовища було близько, то й рушила туди не на велосипеді, а пішки.

І от уявіть собі: прибігла тітка на кладовище, дісталася дальньої могили, розв’язала мішок, Мурро з нього вибрався і зробив вигляд, наче він далі тієї могили йти не може. Тітка повернулася вже йти собі — але перед нею постав Привид Сивої Конячки!

Ви спитаєте — де він узявся, той Привид? То ціла історія, яку колись він же й розповів Муррові. Жив коник дуже-дуже давно, кількасот років тому. Був гарним, прудким і їздив на ньому не хтось, а якийсь Князь. Коник Князя любив, той його — теж, сам доглядав, годував. Аж раптом об’явився якийсь старий брехун із довгою сивою бородою, котрий всім розказував, що пророчить майбутнє. Він і напророчив Князеві, що той і світу побачить, і славу здобуде, і ворога переможе… але смерть його — у його конику.

І що ви думаєте? Князь таки повірив! Відправив коника в дальню стайню, яка якраз була там, де зараз кладовище. І вже доглядали його, бідолаху, ледачі конюхи. Коник так засмутився, що заслаб, а далі вже й на ногах не тримався.

Князеві донесли, що його кінь помирає, він примчав, почав навколо бігати, примовляти: ну що ж ти, коню мій сивий, вставай, не помирай… Коник із останніх сил спробував підвестися, дригнув задньою ногою — і влучив копитом просто Князеві в лоба. Той так і ліг — і вони обидва, як то кажуть, натягли копита. Правда, потім людям розказували, що Князя насправді змія вкусила, бо ж негарно виходило: такого славного воїна — і коняка вбрикнула. Князя поховали, ото з тої могили і пішло кладовище. А коник ніяк не міг заспокоїтися, що через нього така біда сталася. І замість того, щоб відійти до свого конячого раю, досі бродить кладовищем.

Власне на вигляд він — кінь, як кінь. От тільки очі світяться, наче там ліхтарики. Але хіба Мурро ліхтариків не бачив? То чого йому лякатися?

А тітка Феська злякалася — ще й як! До того ж, як би вона не намагалася втекти, куди б не поверталася — перед нею одразу ставав Привид Сивої Конячки.

Нарешті тітка якось прошмигнула повз, рвонула за огорожу, побігла повз байрак. І це ж треба! Мурро навіть не сподівався на таке везіння! Саме тої ночі вийшов побродити Привид Фашиста-танкіста. Він побачив тітку Феську і зловісно зареготав. Тітка як стояла — так на землю і сіла.

І отут між нею і Привидом став Мурро, вигнув спину верблюдиком і спитав:

— Мр-р-ва-а-ау? — а це, як ви пам’ятаєте, у котів те ж саме, що у людей «Ти щось хочеш?»

Привид Фашиста-танкіста хотів лише одного — не бачити кота. Бо, як уже казав Мурро, той, хто не любить котів, не може бути хорошою людиною. Тим паче — хорошим привидом. Тому він знову зарепетував:

— Ахтунг! Ді катце! — і сховався у байраку. Мурро розвернувся — і спокійно пішов додому.

А тітка Феська посиділа-посиділа, а коли отямилася, рвонула навтьоки так, що й Мурро випередила. Коли вона увірвалася на подвір’я, хазяїн спитав:

— Що сталося, тьотю? Від кого це ви так тікали?

— Від фашиста! — не подумавши ляпнула тітка. — Що це у вас за порядки такі, що фашисти досі за людьми ганяються?

— А-а-а, то це ви на Привида Фашиста-танкіста налетіли? Так він не страшний. У війну він там разом із танком підірвався, опісля війни танк на переплавку відправили, а він ото часом з’являється і все свій танк шукає. Хлопці з міліції мені розповідали, що треба сказати «хенде хох!» — і він одразу щезне. А чого це ви, тьотю, на ніч глядячи, до байраку ходили?

— Та я не до байраку, — знову ляпнула тітка.

— Значить — на старе кладовище. А з якого дива? О! Чи не котика нашого ви туди занесли? А чому саме туди?

— Бо з кладовища він мав уже не повернутися.

— Хто це вам таке сказав?

— Ніхто, це мені наснилося. Хоча я тоді наче ще не спала…

— А, нібито на вухо хтось нашептав? Так то Кузя, наш домовичок. Хто ж його слухає, він завжди бреше!

— Ні, як вам це подобається! — аж зашипів домовик Єлпідіфор. — Я — Кузя і я — брехун! Ну я їм покажу!

Тож не дивно, що наступного ранку на столі сіль у сільниці і цукор у цукорниці помінялися місцями. І якщо солодкий борщ ще можна було сяк-так їсти, то вже пити солоний чай — аж ніяк. Тому тітка Феська швиденько зібрала свої манатки, гукнула хазяям: бувайте! — і побігла на автобус.

— Бувайте, нас не забувайте, — кинув їй услід хазяїн, — а як і забудете — теж добре.

В автобусі люди питали:

— Що ж це ви, Феліксо Антонівно, так недовго гостювали?

— Та тут же таке робиться! — відповідала тітка. — По кладовищу страшні коні бродять і очі у них світяться, за людьми фашисти ганяються. А що в хаті домовик витворяє — то взагалі страх Божий.

Оскільки пасажири автобуса всі були люди помірковані, то їм ніколи б не спало на думку гуляти вночі старим кладовищем або біля байраку. Відтак ніхто з них не стрічав ні Привида Сивої Конячки, ні Фашиста-танкіста. Тому на тітчині розповіді всі підтакували, а за спиною в неї показували один одному, мовляв, у тьоті не всі вдома.

А Гавчик-Ґудзик почухав задньою лапою за вухом і засміявся:

— Так, Мурро, тітці тебе не вдалося перемудрити.

— Розумієш, Гавчику, — відповів Мурро, — кіт у мішку — то загадка не кожному по зубам. І вже точно — не тітці Фесьці.

 

 

 

Бумбель і муштарда

Був собі Бумбель, такий от собі Бумбель — рудий, кирпатий і дуже пихатий.
Кричить, що він розумний, а насправді — ні бум-бум.
З ким говорить — заявляє, що він усе на світі знає.
Люди його вихваляння терпіли, а потім, зрештою, зупинили:
— Чи все ти знаєш, перевірити варто. Ану, скажи: що таке муштарда?
Ага, не знаєш! А то приправа. З нею значно смачніша страва!
Це, щоб ти знав, така смакота, що з нею з’їсти можна й кота!
Наступного дня, вранці-рано побіг наш Бумбель до ресторану.
Бо ж він загорівся муштарду покуштувати. Сів за стіл — і давай вимагати:
— Подайте оце… і оцього бажаю… а чого це у вас муштарди немає?
— Як же немає? Онде, на столі стоїть, жовтенька.
— А чого мисочка така маленька? Що значить — хорошого треба потрошку?
Несіть повну тарілку! І велику ложку!
Офіціанту то — не забави, для нього клієнт неодмінно правий.
Тягне макітру, завбільшки з кварту:
— Їжте досхочу вашу муштарду!
Бумбель ложку запхав до рота, а очі на лоба — і плакать охота!
Ще б пак було йому не кривиться! Бо муштарда — то просто гірчиця.
У Бумбеля сльози рікою ллються, а люди дивляться й з нього сміються:
— Що ж ти, Бумбелю, себе вихваляєш, а сам головного — міри не знаєш!

Роботящий Бумбель

Бумбель не тільки рудий і пихатий — іще наш Бумбель любить поспати.
Люди кажуть — і то правдиво:
— Сонливий-дрімливий, до роботи лінивий.
Якось послали його працювати в одне маленьке село, у Карпати.
І там він одразу почав говорити, який він розумний і працьовитий.
Народ вихвалянням не йме віри:
— Ану ж бо, Бумбелю, бери сокиру!
— Що? Працювати? Отак-от, з дороги?
Та в мене болять і руки, і ноги!
Я зараз трохи передрімаю, а потім такого понавиробляю!
Бумбель заснув — будити даремно. Прокинувся, глянув: надворі ще темно.
Ні жуки не гудуть, ні пташки не співають. І сонце ледь-ледь з-за гори визирає.
— Якесь неправильне у вас небо. І сонце сходить не там, де треба.
— Небо в порядку, — люди відповідають. — А сонце не сходить. Воно сідає.
Гарно ж ти, Бумбелю, попрацював:
Ти ж майже цілу добу проспав!

Бумбель і море

Після важкої роботи в Карпатах вирішив Бумбель на море злітати.
Купив квиток, узяв дві валізи, напхав у них все, що тільки влізе.
Одяг панамку, замовив таксі…
— Гей, почекай, — йому кажуть всі. — Куди ти мчиш, наче та ракета?
— А що таке?
— Є мудра прикмета. Треба посидіти на дорогу, згадати, чи ти не забув нічого —
А в же тоді брати руки в ноги.
— Я? Сидіти? З якого квасу? На забобони не маю часу!
До аеропорту Бумбель помчався, та за годину назад припхався.
— Що сталося, Бумбелю? Літак поламався?
— Ні, там все справне. Але без квитка не пускають нікого до літака.
А мені не давала думка спокою, що мусить бути квиток під рукою.
Тож я у піджак, у кишеню запхнув — а потім піджак одягнути забув.
— Якби ти, Бумбелю, так не спішив і на стілець на хвилинку присів,
Ти б про піджак неодмінно згадав:
Ти ж сам його на стілець поклав!

Бумбель-жаднюга

Коли наш Бумбель був маленький, то все загрібав у обидві жменьки
І чи потрібно йому, чи ні — все кричить:
— Дайте МЕНІ!
Дадуть цукерку — хапає другу. Одне слово — малий жаднюга.
А як сягнув дорослого віку, став наш Бумбель жаднюга великий.
Одного разу йому довелось їхати возом в далеке село.
І тяг той возик через лісочок мишастий коник на ймення Хлопчик.
Дядько, котрий коником правив, Бумбеля, куди треба, доправив,
Сказав: — Тпр-р-ру! — із воза зліз.
— Хазяїне! Я вам гостя привіз!
Дорога зараз — суцільна мука, до носа і рота лізе пилюка.
Задайте Хлопчикові вівса, а я з дороги умиюся.
Бумбель всього лише зміг почуть, що якомусь хлопчикові щось дадуть.
І чи потрібно йому, чи ні, а закричав: — А дайте й мені!
Хазяїн сміється: оце то пригода! Мені для гостей нічого не шкода.
Та раз ти, Бумбелю, просиш овес,
То мусиш з’їсти його увесь!

 

Бумбель і груші

Бумбель-Бумбель, рудий нахаба,
Жовтоокий, неначе жаба.
Якось узяв — і отак-от просто
Напросивсь до людей у гості.
До тих, у кого був гарний сад,
В якому і сливи, і виноград, яблуні, груші, айва, абрикоси, 
горіхи — усе, що душа попросить.
Дуже далеко сад розростався,
За ним одразу й ліс починався:
Високі сосни, осики, вербички, 
Ялини, дуби і берези-сестрички.
Аж од заздрості крутить судома.
— Бумбелю, будь як у себе вдома!
Якщо у нашім саду погуляти, всього, чого хочеш, можна нарвати.
То чим тобі підсолодити душу?
— Хочу… хочу велику грушу!
— Грушу? І тільки? Ну, то не морока. Он бачиш — під деревом скаче сорока.
Ото до того дерева йдеш — там гарних грушок хоч мішок нарвеш.
Бумбель до дерева чимчикує
І по дорозі отак міркує:
— Це ще я перевірити мушу чи справді такі солодкі ті груші!
Еге! Не треба мене дурити! 
Отак найсмачніше — чужому розкрити?
Тож насправді вони приховали
Груші найкращі — напевно, подалі.
Он ота груша — якраз підходяща,
Знизу нічого не вгледиш нізащо.
…Вітер дерева в саду хилитає, а Бумбель в верхівку вчепився й гукає:
— Люди! Люди! Допоможіть!
З високої груші мене зніміть!
Бумбеля люди по саду шукають.
Але ж — на грушах його немає! 
От халепа! Куди він подівся?
Знайшли — вже не в саду, а в лісі!
Сміється з Бумбеля все село:
— Чого тебе, хлопче, туди понесло?
Груш нарвати? Оце то диво!
Звісно, знати усе — неможливо.
Таж мусив ти якось і десь, і колись, і від когось почуть,
Що груші
На вербах
Чомусь —
Не ростуть!



ДЕТЕКТИВА!

(фрагмент)

Писати детектив в умовах сучасного міста, особливо дитячий детектив — це, скажемо вам, складно. Ну, якщо в якомусь старовинному містечку, де є будинок, якому десь так років 300-400 і в якому, виявляється, ходить привид, котрий стереже скарб, закопаний теж так років зі 200 тому — тут іще можна було би щось вигадати. А де, скажіть будь ласка, ви побачите привида у сучасному... наприклад, торгівельно-розважальному центрі?

До речі, якщо вам серед нових багатоповерхівок або на берегах нашого озера на Позняках випадково стрінеться привид — покличте нас. Ми з ним побалакаємо. Раптом він нам щось цікаве розповість, що для майбутніх книжок придасться?

Але якщо ми вже взялися писати дитячий детектив, то мусимо писати. І почати десь, скажімо, так: головний герой одержав попередження, що його вб’ють.

Примітка: головний герой — школяр Богдан, шанувальник детективного жанру — таки одержав грізне попередження. Хоча у нього був шанс залишитися живим. Для цього достатньо було відсканувати кілька сторінок з позиченої книжки, а саму книжку нарешті віддати. Всього на всього!

…Тож Богдан узяв під пахву книжку і пішов до друга Леся — бо тільки у нього був сканер. По дорозі він наштовхнувся на сусіда Семена Щура — власника навороченого “Лексуса”, припаркованого тут-таки під вікнами. Лімузин верещав, як навіжений, а питається, чого? Тільки того, що Усама — дворовий кіт, приписаний до їхнього “квадрату”, забажав повилежуватися на капоті.

Сусід кишнув кота, помацав пальцем, чи не подряпали Усамові кігті фарбу на його коханому “лексі” — і лише тоді вимкнув сигналізацію.

Богдан почухав за вухом хвостатого терориста, котрий терся об його ноги і обурено нявкав, мовляв, такий шарварок через якусь залізяку — хмикнув і подибав на третій поверх до Леся.

А наступного вечора у “квадраті” зчинився шарварок, гідний справжнього Усами Бен Ладена.

Спочатку хтось вибив каменюкою лобове скло галасливого “Лексуса”. Господар, як завжди, миттю вискочив у двір, побачив, що скоїли з його улюбленцем, спочатку отетерів, потім кулею злітав до квартири і повернувся на місце злочину, розмахуючи мисливським карабіном.

Бабці-на-лавці хором сказали: “Ой!” — і шмигнули під лавочки. Компанія старшокласників, котра окупувала гойдалку і потай від старших цмулила пиво, роблячи вигляд, що воно безалкогольне — взагалі здиміла абсолютно віртуальним чином. Хвостатий Усама чкурнув до вузенького вентиляційного люку — та там і застряг.

Отже, як любить говорити Лесів тато — картина маслом: “Лексус” верещить, Усама з вентиляції шипить і підвиває дурним голосом, народ по-пластунськи заповзає у під’їзди, а хазяїн покривдженої машини розмахує карабіном і теж щось кричить, але що — за загальним шумом не розібрати. Раптом сигналізація замовкла, кіт вирвався і втік, бабці під лавочками перестали хапати дрижаки — і на весь “квадрат” пролунало несамовите:

— У-у-уб’ю!!!!!!!!!!!!!

— А оце вже дзуськи! — сказала Лесева бабуся, котра спостерігала всю цю веремію через вікно. Підійшла до телефону і викликала міліцію.

Далі було, як у кіно — на двох машинах примчав “Беркут”: кремезні хлопці в шоломах і кевларових куленепробивних жилетах, миттю оточили дядька з карабіном, вибили у нього з рук зброю, скрутили, поклали носом на асфальт, одягли наручники і повезли, куди належить.

Щоправда, швидко розібралися, що карабін — не заряджений, та ще й поламаний, що причина дядькової люті зрозуміла кожному власникові авто. А зважаючи на те, що лобове скло у “Лексуса” — штука дуже навіть недешева, не стали навіть штрафувати порушника спокою.

Зате що з цього приводу сказали йому в дворі Бабці, яких довелося довго витягати з-під лавочок — оцього ми повторювати краще не будемо. І не просіть. Можемо лише навести головну думку: якщо у тебе, Семене, вистачило грошей купити дві, одна над другою квартири, перебудувати їх у дворівневу — і це лише на себе одного, тримати собацюру, зростом з добре теля, що зжирає щодня по два кілограми м’яса і нарешті, завести не якийсь “жигуль”, а дорогущу іномарку, а не знайдеться десятки в день, щоб заплатити за автостоянку з охороною — то ти, Семене, навіть не Щур, а справжній Пацюк! Жабою задавлений.

Та Семен не заспокоївся. Двічі на день бігав до міліції, як на роботу, мовляв, як там його заява щодо розбійного нападу на машину? І на додачу обліпив усі стіни і під’їзди оголошеннями з обіцянкою нагороди тому, хто наведе на слід злочинця.

— Аніж стіни заляпувати, краще б сигналізацію відрегулював, — зі знанням справи сказав Лесь.

— А до чого тут сигналізація? — не зрозумів Богдан.

— Ну от! А ще комісара Мегре з себе зображаєш.

— По-перше, не комісара Мегре, а Жоржа Сименона. А по-друге, каменюку, яка летить в скло, ніяка сигналізація не зупинить.

— Пояснюю: ти коли-небудь звертав увагу, що діється, коли оцей дурний “Лексус” перестає горлати?

— Ну, тихо стає.

— Ні. Стає чутно, як маленькі діти плачуть. Бо їх ота бібікалка будить.

— Тепер зрозумів. Напевне хтось із тих, кому концерти для “лекса” без оркестру вже в печінки в’їлися, взяв каменюку — і пригрів машинку. І тепер, доки Щур нове скло не вставить, сигналізація мовчатиме.

— От бачиш, як усе просто. Не треба бути комісаром Мегре, щоб це вирахувати.

…Одного дня Лесь із Богданом почули у дворі галас і якесь нервове бібікання. Вискочили на балкон — і що? Знову “картина маслом”.

До “квадрату”, час від часу сигналячи, навіть не в’їхав, а вплив Щур на своєму “Лексусі” з новим вітровим склом. І саме коли він збирався вирулити до місця свого паркування, на доріжці перед самим бампером звідкись матеріалізувався загальнодворовий кіт Усама. Не звертаючи увагу на сигнали і крики Щура, він повагом, задерши хвіст, чимчикував у своїх котячих справах якраз посередині доріжки.

Якби не Бабці, котрі пильно спостерігали зі своїх лавочок, якби не мешканці всіх чотирьох будинків, котрі на галас повискакували на балкони, може би Щур і дав по газах. Але!.. він напевне пам’ятав застереження досвідчених автомобілістів: як зіб’єш кота чи собаку — так і знай, що машину продавати доведеться, бо добра не буде.

Тому розлючений Щур зупинив “Лексуса”, вискочив з машини і погнався за хвостатим нахабою. Усама біг саме так, аби це не виглядало втечею, але, в той же час, щоби Щур не міг його догнати. А потім узяв — і шмигнув ліворуч і зашився між баками для сміття. Щур зопалу почав розтягувати ті баки, але дзенькіт ззаду примусив його підскочити й обернутися.

Виявляється, доки дядько влаштовував котячі перегони, до двору заднім ходом в’їхала вантажівка з трубами для водогону. Труби були такі довгі, що вистромлялися з кузова щонайменше на півтора метри. То де вже було водієві побачити, що посеред проїжджої частини, як чиряк на... одне слово, на рівному місці стирчить якась “консервна банка”, хай навіть іноземного виробництва. Водій різко загальмував, кепсько закріплена труба посунулась, мов той спис, пробила заднє скло — і вистромилася через переднє.

Для дядька Щура довелося викликати “швидку допомогу”.

Минуло кілька тижнів, “Лексус” із новими шибами знову опинився під вікнами Лесевого будинку і першої ж ночі влаштував “концерт для сигналізації без оркестру”. Дядько Щур із балкону своєї дворівневої квартири не міг роздивитися, в чому справа: наче коло машини нікого немає, а вона виє і виє.

І тільки на світанку стало видно, що машину чомусь облюбували голуби. Вони не лише обсіли дах “Лексуса”, не лише зробили його “в цяпочку”, а й добряче подряпали фарбу на даху.

Після цього дядько Щур плюнув, продав машину, а натомість найняв водія з власною машиною, щоб той щоранку відвозив його на роботу. І дер носа, коли Бабці-на-лавці казали: о, знову Семенові карету подали!

Він так ніколи й не дізнався, що голубів приманила... манна каша, котру ввечері малий Данько, Лесів братик, потай від бабусі викинув з балкону у двір. Якраз на дах багатостраждального “Лексуса”. Ну не любить дитина манну кашу! Можна подумати — хтось любить. Особливо — на вечерю.