Ukrainian (Ukraine)Russian (CIS)

УДК


 

Софія Філоненко

Тернопільський національний педагогічний

університет імені Володимира Гнатюка

CHERCHEZ LA FEMME:

ПОЄДИНОК СЛІДЧОГО Й ЖІНКИ-ВБИВЦІ

В РЕТРО-ДЕТЕКТИВАХ ВАЛЕРІЯ І НАТАЛІ ЛАПІКУР

Обов’язковими персонажами детективного твору є слідчий, злочинець і жертва. Перший із них традиційно визнається головним героєм і центральною постаттю в класичному різновиді жанру. Слідчий, на думку угорського літературознавця Тібора Кестхейі (Tibor Kestheji), – фігура скоріше понятійна, абстрактна, ніж пластична, носій ідеї Справедливості, тому неодмінно ідеалізується, розглядається як яскраво індивідуальний випадок [1]. Детектив найчастіше є чоловіком. Як твердить канадська вчена Філіппа Гейтс (Philippa Gates), «детективний жанр традиційно центрований довкола чоловіка й базується на суспільному припущенні, що героїзм, злодійство й насильство – це переважно чоловічі характеристики. Хоча в останні десятиліття у фільмах, телесеріалах і літературі детективного жанру поширився тип жінки-слідчого, переважна більшість протагоністів за всю історію жанру були чоловіками. Жанр не лише чоловіко-центричний, він ще й героїко-центричний, схильний неухильно дотримуватися структури бінарних опозицій: добрий / поганий, цивілізований / нецивілізований, закон / злочин, порядок / хаос, герої / злодії» [8, 7-8]. Жінка-слідчий ще й сьогодні сприймається як подвійний виняток із правил: вона – нетипова жінка і нетиповий слідчий. За словами американського науковця Лінди Мізеєвські (Linda Mizejewski), «до якоїсь міри жінка-слідчий завжди буде порушенням традиційного …способу уявляти і жінку, і детектива» [10, 13].

Протагоніст детективного жанру втілює вищий тип маскулінності, є квінтесенцією найкращих якостей чоловіка, визнаних суспільством. Звісно, набір цих якостей змінюється залежно від доби, тому інтелектуал Шерлок Голмс (gentleman sleuth) не схожий на приватного нишпорку (hard-boiled private eye) зі спритними ногами й міцними кулаками на кшталт Сема Спейда, як і ці двоє абсолютно не подібні до криміналістів і судових експертів із детективів 1980‑90‑х років, фахівців, які головним чином покладаються на наукові й технічні здобутки. Атрибути позитивного героя залежать, до того ж, від типу слідчого: ідеал аматора-одиночки не буде збігатися з ідеалом поліцейського, який працює в команді і є частиною системи. Американський дослідник Гері Хаусладен (Gary Hausladen) пояснює цю різницю в такий спосіб: «Якщо традиція «Великого Детектива» презентувала талановиту, яскраву особистість, яка розв’язувала загадку самотужки і часто була людиною зі сторони, то герой поліцейського роману був простим роботягою, хоча й винахідливим роботягою, який працював як частина команди, покладався на «інтуїцію копа» і на технології, а загалом був частиною спільноти, зайнятої розслідуванням злочинів» [7, 17].

Герой детективної серії Валерія і Наталі Лапікур «Інспектор і кава» (2004–2006), інспектор Київського карного розшуку Олексій Сирота, синтезує кілька жанрових традицій зображення центральної постаті. На перший погляд, це класичний позитивний тип радянського «міліцейського роману», аналога західного «police procedural». На думку російського критика Володимира Разіна, автори «міліцейських виробничих романів» радянського часу «…намагалися ідеалізувати образи судді, сищика, слідчого. Всі вони наділялися найкращими людськими рисами» [5].

Олексій Сирота провадить свою діяльність у рамках правоохоронної системи, змушений дотримуватися писаних і неписаних правил для міліціонерів, покладається на допомогу товаришів, наприклад, полковника Старого, Генерала, психіатра Бориса. «Поліцейський роман – це ансамблева вистава. Хоча в ньому мусить бути слідчий-лідер, але поруч можна побачити кількох його колег…», – зазначає Гері Хаусладен. Ці інші персонажі «…хоча й не набувають такої слави, як головний герой, але вони дають можливість його характеру розвиватися, що, у свою чергу, додає реалізму й допомагає читачеві ідентифікуватися зі слідчими» [7, 18]. Як працівник радянської міліції, Сирота мусить стояти на охороні державної системи, порядку й закону, власне, він діє як представник державної машини.

Однак в образі головного героя серії прозирають риси, не типові для пересічного радянського міліціонера. Для початку він – «чесний міліціонер», що вже є винятком, рідкісним випадком, майже міфом – це акцентовано в анотації до однієї з книг серії: «Це були часи [йдеться про 1970‑ті], коли, за всіх гримас соціалістичного ладу, міліція, в усякому разі, краща її частина, чесно виконувала свій службовий обов’язок захисту простої людини від зазіхань злочинного світу» (курсив наш. – С.Ф.) [3]. Крім того, Сирота прийшов до міліції з лави філософського факультету Київського університету. Герой має добру освіту, він ерудований, начитаний і мислячий, справжній слідчий-інтелектуал «шерлок-голмсівського» ґатунку, спроможний за допомогою спостережень і логіки вирахувати винуватця. Більшість злочинів інспектор розкриває в кабінеті, як жартує його начальство, «лекційно-семінарським методом», через що йому раз у раз дорікають «відривом від життя».

Філософська освіта допомагає інспектору бачити глибше, ніж більшість його товаришів, розуміти соціальну й політичну природу радянської злочинності. Звідси – доволі скептична настанова стосовно держави, яку він покликаний охороняти, переконання, що абсурд радянської економіки і способу життя (як-от квартирне питання чи дефіцит товарів) часто самі провокують громадян на тяжкі злочини. Головний герой – не просто «кухонний» дисидент, здатний критикувати владу лише під час побутових балачок. Сирота не зупиняється в розслідуванні злочинів, сліди яких ведуть до високих кабінетів – військової розвідки, ЦК КПУ чи КДБ. І хоча часто конкуруючі фірми-«контори» примушують його зупинитися саме перед викриттям і покаранням винуватців, усе ж причетність номенклатурщиків до певного злочину не заважає інспектору вести слідство об’єктивно. Рішучість і здатність іти проти державної машини споріднюють Олексія Сироту зі слідчими-одиночками з антирадянських політичних трилерів 1980‑90‑х років (Едуард Тополь, Фрідріх Незнанський – «Журналіст для Брежнєва», «Червона площа» та ін.).

Попри інтелектуалізм, герой серії Лапікур час від часу діє методами, більш характерними для приватних детективів із «крутої» версії жанру, тобто вдається до насильства. Воно спрямовується і на самих злочинців (наприклад, під час допиту гробокопача-мародера Сирота «…коротким ударом кулака загнав йому …цигарку в горлянку» [3, 125]), і на товаришів із районних відділів міліції – майстрів «спихотехніки» (розтрощив табурет об тіло колеги), і на свідків (влаштував «півострів Даманський» – безпорядну стрілянину по дверях у гуртожитку, коли п’яні робітники не хотіли йому відчиняти). Інспектор розпускає руки не регулярно, для нього це виняток, крайня міра, коли не діють інші засоби. Проте застовування сили відрізняє інспектора від ідейних та ідеалізованих героїв радянських «міліцейських» романів. Отже, маскулінність героя-слідчого має кілька складових: розвинений інтелект і логічне мислення, як у детективів-джентльменів класичного періоду; вміння виживати й ефективно діяти в правоохоронній системі, що типово для героя-поліцейського; несанкціоноване застосування насильства, як у героїв «крутих» детективів. Два останні пункти наближають образ Сироти до героїв серії детективів Андрія Ківінова «Вулиці розбитих ліхтарів» – «ментів»: «…вони поводяться так, як у житті. Іноді – навіть трохи гірше, – зауважує естонський критик Борис Тух. – Менти Ківінова, – не супермени, не лицарі без страху й догани, а прості парні. Трохи (якщо від цього служба не страждає) нехлюї» [6, 99-101]. Різниця ж у тому, що у творах Ківінова герої працюють не в період застою, як Олексій Сирота, а в 1990ті, часи розгулу злочинності в «бандитському Петербурзі», тому і змушені переймати поведінку і манери кримінальників.

На думку Філіппи Гейтс, зазвичай у детективі сполучаються дві історії: перша – слідчий розплутує злочин, друга – через розслідування слідчий доводить, випробовує, перевіряє власну маскулінність [9, 216]. Можна сказати, що в детективі описується інтелектуально-психологічний поєдинок слідчого й злочинця, з якого перший мусить вийти тріумфатором.

Нашу увагу привернули три детективні повісті із серії «Інспектор і кава», в яких злочинцями-вбивцями виявляються жінки: «Наступна станція – смерть», «Комедія з убивством» і «Покійник «по-флотському». У них Валерій і Наталя Лапікури рефлектують на тему жіночої злочинності. Статева приналежність антагоністок головного героя суттєво впливає на хід розслідування вбивств. Центральний конфлікт зазначених повістей обтяжений гендерною колізією, позаяк Олексій Сирота змушений зважати на специфіку психіки жінки-злочинця, прогнозувати її подальші кроки і відповідно вибудовувати стратегію своїх дій.

Героїня повісті «Наступна станція – смерть» подарувала капітану карного розшуку ідеальний злочин, про який він мріяв. Олексій Сирота постійно розмірковує про банальність правопорушень у СРСР: «Злочини останнім часом пішли якісь нецікаві» [4, 103]; «… не служба, а нудота. Ні вкрасти, ні вбити по-людському вже ніхто не вміє…» [4, 105]; «…в Радянському Союзі, де соціалізм переміг нас повністю і остаточно, навіть вбивства прості, мов віник: зарізали на танцях, втопили у сортирі на третій день весілля, зарубали на літній кухні під час проводів до армії. Бо у нас і життя, і смерть загальнодоступні, як і освіта, робота та охорона здоров’я» [4, 122]. Натомість ідеальний злочин, з погляду капітана міліції, мусить бути головоломний, як загадка в класичних детективних романах, що ними захоплюється Сирота. Головне – слідчий повинен блискучо розкрити таємницю, виступивши як герой-рятівник в ореолі слави.

Отже, Сирота сприймає як шанс і як виклик детективну історію про жінку-отруйницю, яка спроваджує на той світ випадкових знайомих на вокзалах та в аеропортах, щоб заволодіти їхніми грошима. Злочинниця, самовпевнена, ризикована, із залізними нервами, швидко стає для слідчого «таємничою брюнеткою», «дамою», яка повністю заволоділа його увагою й інтересом. Брутальні злочини романтизуються, набувають містичного флеру. Зловмисницю герой сприймає як гідну суперницю – «професіоналку» (судячи з того, як вона знищує речові докази), веде з нею інтелектуальне змагання. Капітан міліції зобов’язаний вислідити її швидше, ніж вона згубить нового «клієнта». Жінка володіє унікальним «почерком»: співробітники карного розшуку негайно відмежовують її від банальних «клофелінниць», які підтруюють грошовитих чоловіків, але не до смерті.

Описи таємничої злодійки множаться, мовби у дзеркалах: багато людей бачили її – офіціантки, вантажники, чергові міліціонери, однак зовнішність пригадують лише в кількох деталях, що, зрештою, зводяться до міліцейської «орієнтировки»: «Жінка ще молода, але вже не пацанка, без особливих прикмет. Струнка, худорлява брюнетка з короткою зачіскою – от і все» [4, 108]; «висока, худа, фарбована брюнетка» [4, 113]; «Тридцять один рік, виглядає молодшою. Обличчя випещене, часом зловживає косметикою. Зріст – вище за середній, статура – худорлява, спортивна. Волосся темне, любить фарбувати у чорний колір» [4, 149]. Окремі деталі підсилюють загадковість її образу: незнайомка красиво, легко рухається, в неї різкий погляд – вона «зиркає» на офіціантку і «примружується» [4, 133], зловмисниця нагадує «даму», на відміну від «хімічок» – «лахудр» і «вампірок» [4, 132-133].

Початково для інспектора мотивація вокзально-аеропортових убивств є незрозумілою. Отрута – типово жіночий засіб доведення до смерті, однак причин знищувати випадкових знайомих у злодійки начебто немає, та й спосіб убивства не характерний для того часу: «Чортівня якась! Таке враження, що зараз не семидесяті роки двадцятого століття, а середина дуже середніх віків, і що це не Київ, а яка-небудь Венеція, де коханки труять коханців, племінниці – дядьків, а доньки – тата з мамою» [4, 134]. Полковник Старий підказує молодшому колезі, що злочини можуть мати глибше психологічне коріння: «Можливо, їй не гроші потрібні були? Ну, зробили покійнички їй коли-небудь щось таке, що тільки вбивство душу заспокоїть? Може, помста?» [4, 130]; «Думаєш, якщо у нас людина людині друг, товариш і брат, то все почуття помсти в анонімки виродилось?» [4, 130].

Образ отруйниці не просто романтизується в уяві слідчого, вона вимальовується таємничою і всесильною femme fatale, яка миттєво полоняє мужчин, губить їх і шустро вислизає з рук правоохоронців, не залишаючи слідів. У співробітників розшуку складається враження, що дій жінки забагато як на одну людину: «Так це що – одна-єдина самотня жінка чи банда «Чорна кішка» у повному складі?», запитує Старий [4, 151]. Інспектор Сирота в якийсь момент утрачає впевненість, що злодійка – жінка, настільки нетипові для жіночої поведінки зухвалість, ризикованість, самовпевненість: «…раптом довбонула мене в тім’ячко думка – парадоксальна й дурна водночас. А раптом ми маємо справу не з жінкою, а з переодягненим чоловіком?» [4, 146]. Сирота і його колеги так сильно зачаровані постаттю незнайомки, що намагаються перемогти-«привласнити» її хоча б на мовному рівні, називаючи «наша дама» [4, 148], «наша сколопендра у спідниці» [4, 143], «пташечка», «наша баришня» [4, 145], добираючи лагідні означники, які інфантилізують зловмисницю.

Зрештою, перебравши безліч фото «хімічок» із різних куточків СРСР, слідчий вираховує злодійку за її «різким» поглядом, нетиповим для решти арештанток. Цікава деталь: Сирота зумисно розкладає фото підозрюваних на столі перед собою, а не вішає їх на стінку кабінету: «…мені подобалось дивитись на кандидаток у вбивці згори. Дрібничка, але надихає. Що сказав би про це Зигмунд Фрейд, здогадуюсь, але оприлюднювати не буду» [4, 149]. Така подробиця засвідчує бажання слідчого «взяти гору» над злодійкою, перехитрувати її, виграти поєдинок. Задля цього інспектор розробляє оригінальну стратегію вилову отруйниці («зона видимої оперативної тиші»), намагаючись передбачити її наступні дії: їй готують засаду в ресторані річкового вокзалу. Здається, сюжет стрімко наближається до очевидної розв’язки – тріумфу міліціонерів. Атмосфера, з погляду Сироти, естетизується, наближаючись до потрібної для його ідеального злочину: «…бузковий туман над мокрою набережною, ліхтарі, під якими, згідно з класичним жартом, найтемніше, тихе сопіння пароплавів, які лаштуються за місяць-другий закрити навігацію і залягти у затонах до весни. Це по той бік вікон, а по цей – характерний гамір ресторану, соло саксофона в оркестрі (комусь припекло «Вишневий сад» послухати), спітніла пляшка шампанського спочиває у відерці з льодом… Останній ковток коньяку у склянці чоловіка: «За любов треба пити тільки міцне!» [4, 159]. Інспектору карного розшуку здається на якусь мить, що він виграв змагання із письменниками-детективістами: «Втопіться у своїй Сені, товаришу Сіменон! А ви, громадянко Агато, пошліть йому вінок! Бо навіть у державі планової економіки і стихійного дефіциту є місце для витончено рафінованих злочинів!» [4, 160].

Утім, розв’язка несподівана: виявляється, що громадянка Курощапова спрогнозувала всі маневри міліції, легко впізнала правоохоронців у відвідувачах ресторану (вони оглядали жінку не з грудей, а з обличчя, зіставляючи з «орієнтировками») і змінила місце планованого злочину. Герой почувається і розчарованим, і приниженим, і обведеним навколо пальця: «Отак, Сирота, вмийтеся вашою філософією! Ви для вбивці «зону видимої оперативної тиші» на Подолі приготували, а вона вас вирахувала. І не просто обчислила, а зготувала свою «оперативну видимість»... Так хто кого перехитрував? Або, як любить говорити наш Старий, хто кого тримав за фраєра?» [4, 160].

Найбільше допікає йому, що його перемудрила жінка. Курощапова зловлена, але лише завдяки пильності офіціанта ресторану «Борисполя», в минулому чекіста (такі реалії радянської дійсності), який упізнав отруйницю й викликав міліціонерів. Незважаючи на успішний результат, інспектор Сирота вважає себе не переможцем, а переможеним. Романтичний флер навколо таємничої незнайомки миттєво розвіюється, залишається лише гола брутальність фактів і зневага до жінки – лютої вбивці, яка спроваджувала на той світ стареньких бабусь, а потім і багатеньких чоловіків. «Таємнича брюнетка», «незнайомка», «дама» за ґратами перетворюється на звичайну «бабу». Сирота зауважує наглядачам, які підглядають за ув’язненою у вічко камери: «На бабі десять вбивств, а ви тут кімнату сміху влаштували» [4, 167].

Недаремно в останній розмові з нею в камері попереднього затримання інспектор намагається психологічно натиснути на вбивцю, спонукати до каяття, але безрезультатно. Слідчий розповідає зловмисниці історію легендарної «Анки-кулеметниці», радянської дівчини-відмінниці, яка співпрацювала з фашистським каральним загоном, виявляючи особливе звірство («…наша баришня туди з ідейних міркувань пішла, можна сказати – з любові до мистецтва. Бо дуже їй подобалося людей розстрілювати» [4, 170]). Ця жінка була викрита й засуджена до смерті «найгуманнішою» радянською владою незважаючи на те, що була вже глибокою пенсіонеркою. Однак ці залякування не впливають на Курощапову, вона не бачить себе холоднокровною убивцею («Ну, притруїла пару кобелів, так просто не розрахувала дози» [4, 170]) і навіть переймається праведним гнівом на адресу фашистської посіпаки.

Олексій Сирота цікавиться соціально-психологічними чинниками, які зробили зі звичайної дівчини отруйницю: раннє сирітство, побиття і знущання бабки, жорстокий світ дитбудинку, зрада впливового коханця. Розуміючи всі ці обставини, інспектор не починає співчувати Курощаповій, не виправдовує її дії – навпаки, відверто висловлює їй презирство: «…Не відчуваю жодного задоволення від вашого арешту. Мене взагалі нудить від жінок-злочинниць. А ви – вбивця» [4, 171], «…Чесно визнаю, від ваших хитрощів у мене і досі голова болить» [4, 176]. Інспектор вважає цілком справедливою відплатою випадкову загибель Курощапової ще до суду в аварії вантажівки, яка перевозила в’язнів, хоча й підозрює що її зламана шия була не наслідком ДТП: конвоєм командував онук однієї зі старих жінок, яку отруїла злодійка.

Детективна повість «Наступна станція – смерть» сюжетом перегукується із твором А. Конан-Дойля «Скандал у Богемії», де Голмс рятує від шантажистки Ірен Адлер спадкоємця трону Богемії. Славетний детектив інтелектуально змагається із романтичною «дамою», він сплітає ціле павутиння хитрощів, щоб потрапити до її будинку й викрасти потрібне фото. Проте Ірен Адлер виявляється такою ж розумною, як і Голмс, завжди опиняючись на один крок попереду. Детектив визнав себе переможеним, проте назавжди зберіг зачарування прекрасною дамою, яку визнав за рівну собі (в повісті автор натякнув на закоханість Голмса – він трепетно береже фото Ірен і згадує про неї словами «та сама жінка», «the woman» в оригіналі). Романтичний слід, надзвичайно рідкісний у «шерлокіані», спричинив численні пародії, домислювання – ми можемо знайти їх навіть у недавній, 2009 року стрічці «Шерлок Голмс» британського режисера Гая Річі (Guy Ritchie), де Ірен Адлер виростає в повноцінну героїню авантюрного жанру, що є дуже далеким від оригінального тексту Конан-Дойля).

Програш слідчого жінці-злодійці, як видно, є апробованим сюжетним ходом у детективній літературі. Однак у повісті «Наступна станція – смерть» любовно-романтична лінія практично не розгорнута. Розплутана загадка втрачає свою привабливість для слідчого, а сама отруйниця із зовсім не аристократичним, не «дамським» прізвищем Курощапова стає об’єктом справедливого гніву Сироти, який зневажає жорстоку вбивцю і не визнає за нею права на помсту.

Наступні дві повісті детективного серіалу «Інспектор і кава», в яких убивцею виявляється жінка: «Комедія з убивством» і «Покійник «по-флотському» – об’єднані темою сексуальних перверсій. Герой-слідчий сприймає їх як дію закону «парних випадків»: «Цікавий збіг обставин: обидві медички, обидві молоді, красиві і в обох мужики з сексуальним прибабахом» [2, 341].

Історії розслідування злочинів такого роду допомагають авторам висвітлити соціально-політичну проблему, пов’язану із «відсутністю сексу» в СРСР. Головним ворогом міліції виступають навіть не самі збоченці, а лицемірна суспільна мораль, табуювання розмов про сексуальне життя й відповідної кримінальної статистики. «Найтупіше середньовічне святенництво» влади проектується і на громадян: «…сексу в Радянському Союзі не існувало категорично. Любити належало: комуністичну партію, радянську державу і свою роботу» [2, 27]. Замовчування коріння злочинів на сексуальному ґрунті надзвичайно ускладнює їхнє розслідування. Капітан Сирота і його друг психіатр Борис раз у раз нарікають, що більшість таких злодіянь можна було б упередити, якби в державі існувало статеве виховання молоді. Однак «…сексологію ліквідували як науку, оскільки вона була заснована на фрейдизмі. А для нас головне що? Правильно, чистота класового вчення! Сексологію ліквідували, сексопатологію загнали на самі задвірки психіатрії» [4, 82]. Увага до патопсихології, злочинів на ґрунті перверсій зближує серію «Інспектор і кава» із міліцейськими детективами Олександри Мариніної.

Інспектору Сироті вкрай важко розслідувати злочини на сексуальному грунті не лише через табуювання відповідної теми в радянській країні, відсутність спеціальної літератури й досвіду. Гальмує слідчого психологічний фактор: «…моя природна цнотливість утримувала мене якомога далі від усього, пов’язаного із сексуальними злочинами. Маю на увазі, звичайно, ментівський, професійний підхід до справи. Я розумів, що доки я через це не переступлю, не стану справжнім сискарем. Але підсвідомо переконував себе, що цей крок я зроблю, обов’язково зроблю, але якомога пізніше» [4, 43-44]. Отже, можна сказати, що кожна зі справ, описана в згаданих повістях, стає свого роду ініціацією для Сироти – як для міліціонера і як для чоловіка.

Прикметно, що в обох історіях злочинницями виявляються не чоловіки-збоченці, а саме жінки – сильні, неординарні особистості. У повістях розмита границя між поняттями «злочинець» і «жертва»: обидві героїні вбивають, тому що потерпають від перверсій чоловіків. Дружина прапорщика спортивної роти у творі «Покійник «по-флотському» є жертвою регулярних садистських зґвалтувань чоловіка, студентка-медичка в «Комедії з убивством» стала об’єктом шантажу з боку колишнього коханця-фетишиста. Таким чином, жертви вбивств зображені куди як аморальнішими за самих злочинниць, чоловіки в цих історіях постають справжніми цинічними монстрами, жорстокими і впевненими у своїй безкарності.

Спільним для обох повістей є мотив жахливого способу, яким убивці позбувалися трупів (розчленування й викидання частин тіла до каналізації). Закономірно для слідчого постає питання про межі витривалості жіночої психіки, про нормальність / ненормальність злочинниць. Щоб пояснити собі логіку їхніх дій, Сирота змушений звертатися по допомогу до свого друга – психіатра Бориса, який виконує в детективах функцію «консультанта». Розумний і начитаний, обізнаний у сучасних психоаналітичних теоріях завдяки знанню іноземної мови, Борис допомагає інспектору тлумачити сенс поведінки жертв, убивць і передбачати подальші кроки останніх. Та все ж душа жінки-убивці залишається для інспектора темною плямою, нерозв’язанною загадкою. В його сприйнятті поняття «жінка» і «холоднокровна жорстокість» суміщаються погано, всупереч тому, що Сирота є інспектором карного розшуку і вже багато разів стикався з подібними «кривавими» ситуаціями. Коли чоловік-злочинець відрізає голову убитому (повість «Комісар Мегре і Кіціус»), це не вражає міліціонера аж настільки, як у випадку, коли труп патрає жінка.

У повісті «Комедія з убивством» власне комічний відтінок кривавій трагедії забезпечує пікантна для слідства ситуація: в гуртожитському холостяцькому «барлозі» Едика, фотографа заводської малотиражки, знаходять десятки жіночих трусиків із бірочками, схованих у власній білизні. Голова фотографа спливла в туалеті на Лук’янівській площі, і версія слідства полягає в причетності когось із жертв чоловіка-збоченця до його зникнення. Акуратність розтину трупу, здійсненого вбивцею, наводить експертів на думку про жіночу руку: «Боюсь помилитися, але цілком імовірно, що це жінка… А тут акуратненько розрізано, як індика на новорічному столі» [2, 238].

Виявляється, що Едик, «слабкий на передню частину», скалічив життя не одній жінці, бо не просто схиляв їх до фетишистських забав, але згодом шантажував порнографічними фотографіями. Так, одна з жінок, прибиральниця-алкоголічка, яка розповідає Сироті про минуле фотографа, проклинає Едика останніми словами: «…він мою молодість згубив, я через нього калікою стала… Гадина ж така, натішився, ославив, а потім ще й сміється…» [2, 238]. Такі ж прокльони сиплють на голову вбитого й інші його жертви.

Викриваючи вбивцю фотографа, інспектор стикається із сильним жіночим типом – «високодомінантною особою», як називає її психіатр Борис. Юна дівчина – студентка медінституту – здається втіленням усіх можливих чеснот: «…молода, красива, розумна, відмінниця, перспективна… під судом і слідством не перебувала, сім’я благополучна. Шкідливих звичок не має. Янгол во плоті!» [2, 236]. Тому її абсолютно спокійна, витримана поведінка є загадкою для слідчих, збиває їх із пантелику, здається парадоксом: «…раптом вбиває людину, потім патрає і розкидає все це! Це ж не курча зарізати. Тут і досвідчений рецидивіст або лягає на дно, або п’є до видіння зелених чортів на шафі. А вона ходить до інституту, відмінно здає іспити, дурить голову красивому хлопцю, а головне – спокійненько ночує на тій самій квартирі, де, ймовірно, зарізала коханця. Не сходиться…» [2, 326]. На думку ж психіатра Бориса, спокій убивці абсолютно не дивовижа: «Саме отака високодомінантна особа, як твоя медичка, виріже цілий взвод фотографів, таксистів, бухгалтерів і трамвайних контролерів – і «хлопчики криваві» їй в очах не мерехтітимуть, і спатиме спокійно» [2, 331-332].

Образ сильної і впевненої дівчини-вбивці контрастує з образом її слабкого брата, який намагався приховати речові докази, організувавши «липове» вивезення заводського фотоархіву. Типова для міліції пара «злочинець – спільник» (у якій, зазвичай, злочинцем є чоловік), виявляється, з погляду сучасної психіатрії, «класичною домінатною парою»: «У цій парі хтось один завжди домінує, тобто, переважає іншого, підминає його під себе, перетворює на безвольне знаряддя» [2, 331]. Унікальність ситуації, яку розслідує Сирота, полягає в тому, що лідером у цій парі є саме жінка. Проте для дівчини-убивці природа стосунків із братом не є відкриттям, вона свідомо використовує його слабкі місця: «А то сама лише назва, що старший, та ще й брат. Я вже мамі якось казала, що вона нас переплутала: мені треба було ним народитися, а йому – у спідниці бігати. Типова жіноча модель поведінки» [2, 344].

Викривши вбивцю, інспектор карного розшуку все ж не полишає спроб психологічно зрозуміти крайню її жорстокість (медичка розпатрала труп, а геніталії фотографа відрізала й заспиртувала собі на пам’ять). Він запитує дівчину про страх убивати, проте отримує суто «професійну» відповідь: зробити це не «страшно», але «складно» [2, 345]. Злочин свій студентка пояснює прямолінійно: «Він мені заважав – я його прибрала. От і все» [2, 345].

Фінал повісті є несподіваним: в ув’язненні вбивцю переводять до засекреченої жіночої зони, про яку навіть Сирота ніколи не чув і вважає її існування фантазіями брата. Епілог історії дописують за загиблого товариша автори-оповідачі. Уже в пострадянські часи стало відомо про діяльність жінок-снаперів під час Чеченської війни: їхні вбивства скоєні з особливою жорстокістю, вони пострілами відтинали чоловікам геніталії. Оповідачі висловлюють припущення, що снайперок готували саме в таких секретних зонах із колишніх злодійок. Завдяки наведеній гіпотезі детектив набуває відтінку сенсаційності, ув’язуючи давній кримінальний сюжет із жахливими реаліями сьогодення.

В історії «Покійник «по-флотському» жінка-вбивця в повному смислі слова є жертвою свого чоловіка-садиста, схильного задовольняти пристрасть у збоченій формі. Слідчий відкриває їй очі на суть її шлюбу: «До вашого відома – ви побралися не з мужчиною. Вашим законним чоловіком була мерзенна, хвора ницість, розбещений хлопчик, який ловить кайф, підглядаючи через дірку до жіночого туалету» [4, 73-74]. Потерпаючи протягом багатьох років від знущань і побиття, медсестра не наважилась поскаржитися на чоловіка, бо остерігалася розголосу «делікатних» обставин і боялася втратити окреме житло під час розлучення. Сирота нарікає на відсутність статевого виховання у радянській школі: можливо, тяжкий злочин можна було б упередити, якби дружина не встидалася доповісти начальству про неприродні забави чоловіка і якби психопатію прапорщика було вчасно діагностовано і проліковано.

Жінка-медсестра в повісті зовсім не нагадує банальну злодійку, вона постає, скоріше в образі доброї дружини, з гарними манерами: «Прапорщик, звичайно, мурло, а от жінка у нього красива – висока, підтягнута, плечі не опускає, коли сидить, ноги не розчепірює, голову тримає високо. Цікаво вітається і прощається – самими бровами і підборіддям короткий рух робить» [4, 23]. Знову ж таки, як і в попередній історії, дружина має бездоганну репутацію: сусідки з її будинку розповідають, «…що дружина прапорщика – то сама досконалість. І якщо завтра янголи, яких немає, візьмуть її живцем туди, де тільки космонавти літають, громадськість будинку не здивується» [4, 55].

Як виявляється згодом, гарні манери, жіноча привабливість – це результат вишколу старшої подруги-лікарки, яка спочатку була викладачкою в медучилищі, а згодом – колегою вбивці. Уже після завершення слідства й суду Сирота випадково дізнається, що обох жінок пов’язує не так дружба, як кохання (в тексті є натяки на лесбійську орієнтацію лікарки, її прив’язаність до гарненьких студенток). Тому картина злочину: вбивство як помста чоловіку-садисту, скоєне медсестрою в стані афекту, – постає в іншому освітленні: вбивство ревнивого чоловіка, який застукав дружину «на гарячому» з іншою жінкою.

«Домінантним» типом жінки в повісті є молода лікарка. Вона справляє на слідчого враження Снігової Королеви, красивої й холодної, перед якою навіть інспектор негайно відчув себе жалюгідним пацієнтом [4, 55]. Сироті стає очевидно, що в цій жіночій парі рішення приймала старша подруга, що медсестра, можливо, взяла на себе її провину або, принаймні, не згадала про її причетність до вбивства і приховування трупу. Однак лесбійський зв’язок залишається міцним навіть після ув’язнення медсестри: якщо родичі відцуралися від убивці, то подруга навідує її в колонії і зустрічає після звільнення.

Важливий гендерний аспект твору стосується також особливостей розгляду в суді справ жінок-убивць. Сирота неодноразово наголошує, що вирок залежить від сімейного статусу судових засідателів: судді – старі діви або зраджені дружини – ненавидять молодих і красивих злодійок, які ведуть активне сексуальне життя, тому відіграються на них. Медсестру засуджують до смертної кари, причому садистські нахили її чоловіка судом взагалі не беруться до уваги. Інспектор вважає це вкрай несправедливим, суб’єктивним рішенням і радіє, коли комісія з помилування пом’якшує вирок.

В образах сильних, «домінантних» жінок-злочинниць прозирають окремі риси фатальних красунь із «крутого детективу». Так само привабливі, яскраві, самовпевнені, вони вбивають чоловіків. Однак в американському «hard-boiled» наголошується на агресивній сексуальності femme fatale, яка безжалісно знищує партнера. В повістях українських авторів жіноча агресія, насильство змальовані як відповідь на жорстокість чоловіка-збоченця, по суті, жінки-вбивці є жертвами чоловічого насильства, які запрагли поквитатися із кривдниками самотужки, в обхід офіційного правосуддя. Слідчий Олексій Сирота чудово розуміє соціальне упослідження жінки в СРСР, відсутність належного державного захисту й підтримки, ба навіть визнання самої проблеми сімейного насильства.

Таким чином, гендерні колізії в детективних повістях серії «Інспектор і кава» допомагають висвітлити соціально-політичну проблематику, зрозуміти витоки жіночої злочинності в радянські часи. Розплутуючи тяжкі злочини, скоєні жінками, головний герой прагне зрозуміти психологічні відхилення у стосунках чоловіка й жінки і переконується в необхідності розвивати особливу галузь на стику права й психіатрії. Водночас він, типово радянська людина, звикла табуювати тему сексу, завдяки цим розслідуванням переступає через підсвідому заборону й виростає як фахівець, заразом стверджуючи власну маскулінність і професійність.

Література

1. Кестхейи Т. Характерология. Из книги «Анатомия детектива» / Тибор Кестхейи [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://detective.gumer.info/text02.html. – Загол. с экрана.

2. Лапікури В., Н. Вилов бандюг по-науковому / Валерій Лапікура, Наталя Лапікура. – К. : Нора-друк, 2005. – 350 с. – Серія: Інспектор і кава (київський детектив у стилі «ретро»).

3. Лапікури В., Н. Непосидючі покійнички / Валерій Лапікура, Наталя Лапікура. – К. : Нора-друк, 2006. – 378 с. – Серія: Інспектор і кава (київський детектив у стилі «ретро»).

4. Лапікури В., Н. Поїзд, що зник / Валерій Лапікура, Наталя Лапікура. – К. : Нора-друк, 2004. – 348 с. – Серія: Інспектор і кава (київський детектив у стилі «ретро»).

5. Разин В. В лабиринтах детектива. Очерки истории советской и российской детективной литературы ХХ века / Владимир Разин [Электронный ресурс]. – Режим доступа: detective.gumer.info/txt/ razin.doc. – Загол. с экрана.

6. Тух Б. Крутые мужчины и кровожадные женщины: Кто есть кто в русском детективе? / Борис Тух. – Таллинн : КПД, 2006. – 312 с.

7. Hausladen, Gary. Places for dead bodies / Gary Hausladen. USA, Texas : University of Texas Press, 2000. – 212 p.

8. Gates, Philippa. Detecting men: masculinity and the Hollywood detective film / Philippa Gates. – USA, Albany : State University of New-York Press, 2006. – 346 p.

9. Gates, Philippa. Detectives // Men and Masculinities: a Social, Cultural and Historical Encyclopedia / Ed. by Michael Kimmel and Amy Aronson. – USA, Santa Barbara, CA : ABC-CLIO, 2003. – PP. 216-218.

10. Mizejewski, Linda. Hardboiled & High Heeled: the Woman Detective in Popular Culture / Linda Mizejewski. – London – New York : Routledge, 2004. – 228 p.