Ukrainian (Ukraine)Russian (CIS)

ЛЕВ У КЛІТЦІ

Казали, що Андрій Тарковський починав роботу над кожним своїм фільмом з того, що надихався переглядом довженківської «Землі». Штатні режисери Київської кіностудії, що носила ім’я Майстра, до такого не опускалися. Бо знали, що головне для кожного кінотворця, який поважає себе — а інших на студії просто не було — домогтись аби в кожному його шедеврі обов’язково була сцена на тлі моря. Якщо вже не по сюжету безпосередньо, то у спогадах, уві сні чи бодай хворобливій маячні когось із важкохворих персонажів. Помри, але вигадай! Втіль чи ще краще втелющ! Але море має бути.
Хто там сказав: «ефективний зоровий засіб підвищення загальної емоційності стрічки»? Двері, пане розумнику, о-о-он там. Відчиняються назовні. Як будете сідати до ліфту, не забудьте вимкнути світло на сходах. Бо це тільки в ті часи, про які ми згадуємо, електрика вартувала копійки.
Але ми не про це. Ми про море. Котре за будь-яку ціну мало здибити свої хвилі чи втішити зір штилевою гладдю в кожній картині кожного режисера київської кіностудії, якщо він себе поважав.
Воно, звісно, найкраще було б пришпандьорити до отого моря весь сюжет. Але не з нашим щастям. Нормальне кіногенічне море в СРСР було тільки одне, Чорне, а кіностудій — по одній у кожній союзній республіці, чотири в Росії, дві в Україні плюс ще одна пришийкобиліхвіст, котра хоч і була прописана в Ялті, але чомусь підпорядковувалася Московській кіностудії дитячих і юнацьких фільмів імені М.Горького. Київські «Научпопа», «Хроніка» і «Укртелефільм» (в народі — Укртельавів) теж намагалися зі своїми урізаними кошторисами впхнутись у перший ряд відпочиваючих казенним коштом.
О! От ми й дійшли до суті. Бо як ви розумієте, всілякі там кінометафори разом із підвищенням емоційності з режисерськими намірами і поряд не лежали. Тут про що йшлося? Влітку — обов’язково влітку — сформувати кіноекспедицію, прихопити, а ще краще тимчасово оформити в штат у кращому випадку коханку, як не вийде, то дружину, а як законну, то й дітей доведеться брати, а як режисерська категорія дозволяє, то й навіть тещу. І все це збіговисько привезти, розмістити і оселити, знову ж таки, не за свої гроші, біля «найсинішого в світі Чорного моря». Бажано на якомога довший термін. Тим більше, що тут спрацьовувала геніальна відмазка: плівку з кожним відзнятим епізодом тарабанили до Києва, там на спеціальній фабриці, що в Голосієві, проявляли, друкували одну копію позитиву, скликали худраду, віддивлялися, обговорювали, оцінювали, висловлювали побажання або зауваження, передавали все в експедицію і тільки після цього відпочилий і засмаглий режисер знову кричав: «Камера! Мотор!».
Це в їхній капіталістичній Франції, де морів хоч залийся, всю натуру за два тижні знімають, ідіоти! Ну не вміють люди жити, слово честі! У нас як пощастить, так можна не тільки ціле літо культурно відпочити і надихнутись, а й шмат оксамитового сезону прихопити.
Але спочатку — беззаперечну необхідність наявності моря в конкретному фільмі треба було ще довести. Найстрашнішій людині, єдиній, кого майстри українського соцреалізму боялися ще більше, ніж парткому — головному бухгалтеру кіностудії. Так-так, саме йому. Бо він мусив усю цю халяву обраховувати, оплачувати і відповідати за витрати, а особливо за перевитрати. І тут часто-густо останнім було саме слово головбуха.
З чого вся ця історія почалася? Одного з режисерів кинули рятувати фільм, зйомки якого благополучно пригробив колега. Тобто — строки підпирали, сценарій уже затверджений і перезатверджений, і одна-єдина, але суттєва обставина тішила натомлену мистецьку душу: надворі буяло літо!
Але… завжди воно оце кляте «але» звідкись береться. Природа волає: пакуй чемодани «на югà», а в сценарії, хоч ти вдавись посеред павільйону, немає навіть натяку на море. Ані за сюжетом, ані в спогадах, уві снах чи бодай хворобливій маячні когось із важкохворих персонажів. А дописувати, затверджувати і перезатверджувати вже немає коли. План душить! Залишається найскладніше, а для певних начебто творчих індивідуїв навіть неможливе: думати!
Але, як ми вже зазначали у наших оповістях, в деяких окремих рідко здибаних випадках відчай і страх надзвичайно стимулюють фантазію. Вам про це будь-який пересічний інспектор карного розшуку розкаже. Щоправда, в даному конкретному інциденті йшлося про відчай, спровокований чорною підозрою, що й цього року не вдасться вивезти сім’ю до моря. І страх, як він це пояснить дружині.
Придумав — обґрунтував, разом із директором картини оформив усі документи на відрядження повномасштабної творчої групи з «тимчасово найнятим технічним та обслуговуючим персоналом». Самі здогадуєтеся, куди. Подав студійному Шефові і пішов пакувати чемодани.
Що директор кіностудії викликав режисера на килим несподівано швидко, творця не збентежило. Ну мало що — план горить. Але те, що він побачив у кабінеті ще й головбуха, заронило в його ніжну душу зернятка чорної підозри.
— До моря, кажете, зібралися? — одразу взяв Бога за бороду студійний Шеф. — Та ще й не куди-небудь, а в Абхазію? На місяць? Ну-ну… розмах у вас, я вам скажу… ні, ви не подумайте, я ні в якому разі не нав’язую вам творчих рішень стосовно що, де і як знімати. Але от головбух проти.
— А чого це раптом? — зіграв наївняк режисер.
— А того, що, як я пам’ятаю, Сухумі — це біля моря? Чорноморське узбережжя Кавказу? Субтропіки? Пальми, мандарини і мавпячий заповідник. До речі, товаришу директор, дозволю собі нагадати, що минулого року в Сухумі три доби шукали бригадира освітлювачів однієї нашої творчої групи. І де його знайшли? У клітці з самками павіанів! Кажуть не кидався у вічі. Ви теж збираєтеся знімати щось у заповіднику, товаришу режисер? І взагалі, покажіть мені, дурному, пальцем, де у вашому сценарії є бодай півметра моря?
Майстер до такого повороту теми був готовий і м’яко, хоча десь трошки зверхньо, пальцем таки тицьнув:
— Ось! Кадри вісімдесят п’ятий, вісімдесят шостий, вісімдесят сьомий і вісімдесят восьмий. Можете прочитати.
— Щас! Прочитаю! Вголос, щоб літери не забути. Кадр вісімдесят п’ятий: зоопарк, серед відвідувачів повільно йде головний герой, підходить і зупиняється навпроти клітки з левом. Кадр вісімдесят шостий: обличчя головного героя, крупний план. Кадр вісімдесят сьомий: обличчя лева в клітці через грати. Кадр вісімдесят восьмий: панорама, головний герой і лев мовчки дивляться у вічі один одному. А до речі, у лева обличчя чи таки морда? Бо я щось зовсім заплутався.
— Морда все ж таки, морда. Я це сам виправлю.
— Ну, то врешті, дрібниця і не моя справа. Для цього у нас редактори від нудьги на місяць виють. Ви мені краще скажіть, де тут море.
— Далося вам те море!
— І все ж таки, де?
Студійний Шеф глянув на режисера поглядом лева на волі. Режисер чомусь відчув себе кимсь у клітці, проте гонору не втратив:
— Розумієте, товаришу директор, ви маєте право запитати: а чому саме цей лев? Та тому, що тільки в сухумському зоопарку є такий лев, саме лев, образ якого відповідає моєму концептуальному баченню всієї картини.
— А той цар звірів, що у нас у Києві за двісті метрів звідси в зоопарку в клітці сидить —не відповідає?
Режисер втомлено розвів руками і зітхнув тяжко-тяжко:
— А ви його бачили, того царя? То ж драний кудель, котрого прогнали через усю міську каналізацію! Та щоб я його… та про що ви! Мені навіть московські леви не підходять, хоча я маю право на творче бачення, але не зловживаю ним. Ні, тільки сухумський! І давайте не будемо, товариші, з моєї, образно кажучи, лебединої пісні невмілими руками останнє пір’я висмикувати!
Досвідчений студійний директор від такого нахабства стратив мову. Та головбух був загартованіший на всілякі такі несподіваночки:
— Стосовно невмілих рученят, це ви, звісно, про мої. Але ми повернемося до цієї теми, коли я вам буду в кінці року преміальні нараховувати. Чи вираховувати. Я, знаєте, не перший рік деяким авіаторам крильця підрізаю аби вони задалеко не залетіли. Паливо, розумієте, воно недешеве. Тож я так і думав, що ви мені тут почнете одразу розпинатися стосовно творчого бачення і неповторності образу. Більше того, я вам навіть скажу, як це називається, оте ваше «обличчя лева в клітці, обличчя героя ще не за ґратами…». Асоціативний монтаж! Ну що, з’їли?
І тут сталося несподіване. Режисер гірко заплакав. По-справжньому. Йому нічого не треба було грати, він просто уявив, що скаже йому дружина, а головне, як подивиться теща, коли дізнаються, що ні в яке Сухумі вони цього року не поїдуть.
Зараза головбух насолодився горем поверженого супротивника і кинув йому рятівне коло. Чи двопудову гирю, це вже з якого боку подивитися:
— Я тут заздалегідь дещо підрахував. В принципі я проти цього конкретного лева нічого не маю, але — щоб ви усі тут знали: привезти його до нас на кілька днів із Сухумі до Києва набагато дешевше, ніж посилати з Києва до Сухумі всю вашу гоп-компанію. З бабами, дітьми ну і цими, як їх… ви самі знаєте. Навіть якщо годувати лева всю дорогу свіжими кінорежисерами, все одно дешевше обійдеться. Ну то що скажете? Везти?
Студійний директор бездоганно вмив руки:
— А це вже нехай вирішує той, хто всю цю кашу заварив.
Режисер гордо підвівся, змахнув останню гірку чоловічу сльозу, випростався, наскільки дозволяла статура, і вимовив:
— Везіть! Годуйте! Хоч нашим братом, хоч червоною ікрою! Я все зробив. І все сказав.
І пішов, залишивши Шефа і головбуха в компанії з підколодною думкою, котра виразно читалася на їхніх фізіономіях: «Ми цього року в Сухумі не втрапляємо, так от і тобі нема чого там швендяти. Не народний і навіть не заслужений — на міському пляжі охолодишся».
Як ви здогадалися стосовно «все зробив і все сказав», це вже режисер почав готуватися до з’ясування стосунків зі своїм спраглим Чорноморського узбережжя Кавказу жіноцтвом.
Ну от, перевели подих, попили водички чи ще чогось. Поїхали далі. Напевне тодішня влада Абхазької Автономії у складі Грузинської РСР потерпала влітку від сарани з посвідченнями творчих працівників різноманітних кіностудій не менше, ніж наші предки від нашестя татаро-монгольської орди. Бо на пропозицію головбуха відгукнулися негайно, щойно почули про альтернативу. І навіть виділили левові двох супроводжуючих коштом свого міністерства культури.
Подивитися на сухумського лева збіглись усі, вільні від роботи. Клітку з ним прикотили в павільйон, де вже досить достовірно змайстрували декорацію типового провінційного зоопарку. Доки масовка правила теревені, головний герой накладав останні штрихи гриму, освітлювачі тягали свої прожектори, а кінооператор разом з асистентами прилаштовував на штатив камеру для павільйонних зйомок, звірюка лежала на підлозі клітки з таким виглядом, наче довгі мандри і зйомки в кіно — то її повсякденний шмат м’яса. Полежав цар звірів на одному боці, перевернувся на другий, потім просунув лапу через грати, дотягся до якоїсь мотузки, підтягнув, грається… ну на те вона й є, котяча натура.
А мотузочка — то, між іншим, силовий трьохфазний електрокабель на триста з гаком вольт. Але цього ще ніхто не помітив.
Режисер прийшов, наробив галасу, перекапустив усе, що оператор придумав, дістав за це в голову. Від оператора. Потім освітлювачі здійняли крик зі своїх лаштунків під самою стелею, що начхати їм на декого — і на лева зокрема — і жодної зайвої хвилини вони сьогодні не перепрацюють. Ну нормальний кінобардак. Бувало й гірше. Краще — ніколи.
Сяк-так підготувалися, все, що треба, повиставляли, світло врубали. Левові все це по барабану, він у своєму Сухумі до яскравого сонця і спеки звик. Грається далі зі своєю цяцькою. Верхній шар ізоляції вже здер. Кігтики ж — нівроку. Ось уже до серцевини добирається.
Режисер голос зірвав, вимагаючи, щоб усі слухали лише його і було тихо. Нарешті бодай якось вгамувалися, камеру навели, актору ще раз розтлумачили, як саме він має йти і де зупинятися. Помічниця режисера, за традицією така ж страшненька, як майже все українське радянське кіно, вже вперлася в кадр зі своєю хлопавкою, на якій написано крейдою «кадр 85 дубль 1»…
І тут щось я-а-ак блисне! А потім запобіжники як бабахнуть! І за мить до того триста з гаком вольт через левову лапу на корпус як йо… одне слово — дзизнуть! Бідна киця як заверещить! Як підскочить! Дах клітки в один куток павільйону полетів, а сухумський лев ляпнувся на всі чотири лапи під ноги оператору.
Правду кажуть, що у представників цієї професії реакція швидша, ніж у досвідченого боксера на рингу. Лев був іще в повітрі, а оператор впав на спину і накрився синхронною павільйонною кінокамерою «Москва» вагою сто п’ятдесят кілограмів разом зі звуконепроникним футляром. І лежить! Розуміє, що без сторонньої допомоги він уже не встане і що хоча техніка прикрила деякі його особливо вразливі місця, але голова стирчить з-під камери, як капустина на грядці. Все, що йому залишалося — заплющити очі і знепритомніти. Загалом — чого дивуватися? У творчих людей тонка нервово-психічна організація. Може літру випити і навіть не почервоніти, а може комарик над вухом чхнути — і вже істерика. А тут — живий лев на тебе падає.
Другим отямився режисер. В кілька стрибків він перетнув павільйон і, кидаючи своє тіло через кілька щаблів, видряпався під стелю на балкончик із прожекторами. Слідом за ним, хто з матюками, хто з вереском ломонулася решта творчої групи і акторського складу. Хтось із особливо огрядних, пробігаючи, випадково наступив левові на… ні-ні, виключно на хвіст. Але це теж боляче. Відтак звір жалібно заревів і почав гасати по павільйону в пошуках виходу, зносячи принагідно все, що тільки можна звалити, перекинути, роздерти і розбити.
Та це ще півбіди! Отой балкончик для прожекторів був розрахований на вагу всього лише двох освітлювачів, а не повного складу знімальної групи на чолі з режисером. Першим обірвався і впав директор картини. Потім він розказував, що на льоту пригадав вичитану десь іще в дитинстві інформацію, що леви, мовляв, мертвих не їдять. А тому терміново прикинувся покійником. А в штани, мовляв, напудив не з переляку, а виключно задля повної реалістичності. Ну, нехай буде.
Лев тим часом втомився бігати і нарешті знайшов двері, котрі за всіма правилами та інструкціями мали бути зачиненими. З того боку в довгому коридорі, що вів до адміністративного корпусу, двоє пожежних, сидячи спиною до всього цього гамору і рейваху, натхненно грали в карти. Тому лева вони побачили тільки тоді, коли той підійшов впритул і чхнув. Пожежні знепритомніли від власного крику, в порівнянні з яким їхня рідна сирена — то так, киця нявкнула.
У лева нерви виявилися міцнішими. Він лише задер хвіст і рвонув із виряченими очима вздовж по коридору, якомога далі від цього страшного місця. Тим часом з-під стелі павільйону, мов ті груші в саду, один по одному падали майстри і майстерчуки художнього кіно.
На щастя, того дня крім вище обписаної групи ніхто більше в павільйонах кіностудії зйомки не вів. Усі, хто хитріший, уже давно на повну потугу «використовували море». Себто — змогли уламати керівництво і головбуха. Тому під ноги чи під лапи левові ніхто не втрапив. За одним-єдиним винятком, але яким!
Отой гад, отой ворог режисерського племені, отой паскудник з арифмометром, котрий зводить нанівець будь-яку творчу фантазію, був у той момент на роботі. Його прикрутило вийти, прямо кажучи, до вітру. Він ще дверей не зачинив, аж нате вам — привіт із Сухумі! За кілька кроків. Як по-лев’ячому — на один стрибок.
І тут головбух зробив таке, що не під силу навіть досвідченому каскадерові: у задньому сальто він відчинив двері кабінету, ще не приземлившись, закрив їх ударом ноги перед носом хижака, повернув ключ на два оберти, схопив сейф, що стояв у кутку, переніс його через весь кабінет і підпер двері.
Ні, зробити заднє сальто з місця в порядному цирку може навіть головбух. Особливо, якщо він сам «із циркових». Але перенести сейф — та ще такий! Про цю горгопину розповідали легенду, що її спочатку привезли на танковому тягачі, вивантажили, а вже потім навколо неї почали зводити адміністративний корпус кіностудії. А головбух — як пір’їнку! Що то жадоба до життя!
А головне — не надірвався і навіть радикуліт його не вхопив. Одразу кинувся до телефону і набрав підряд пожежну, міліцію, швидку допомогу, чомусь службу газу, а трохи подумавши, зоопарк, цирк, міністерство культури і комітет державної безпеки.
І отут — найдивовижніше, як на ті часи, у цій історії. Всі служби миттю прийняли виклик і прибули вважайте негайно. Щоправда, зі «швидкої» чомусь прислали психбригаду. Але й на тім спасибі.
Прибули, пройнялися важливістю моменту, згуртували лави… ну, далі вже була нецікава рутина, від якої шляк трафив би будь-якого сучасного активіста партії зелених. Лева обстріляли холостими, облили холодною водою з шлангів, накинули спеціальну сітку і затягли в його ж клітку. А вже потім почали визбирувати по павільйону перелякані травмовані тіла. На той момент балкончик освітлювачів тримався на одному-єдиному болті. І, намертво вчепившись у нього, там усе ще висів режисер. Як той капітан, котрий останнім залишає корабель, що йде на дно.
Того ж дня клітку відремонтували, а наступного лева без затримки спровадили на історичну батьківщину… ні-ні, не в Африку, він у Сухумі ж і народився, і тато його теж. Велика киця швидко отямилася від усіх цих нелюдських випробувань, але відтоді чомусь шаленіла, коли бачила будь-який спрямований на неї об’єктив. Дістали!
Звісно, основному винуватцеві всієї цієї котовасії з левом відлежатися і прийти до тями не дали. Викликали на килим до студійного директора і в наказових інтонаціях повідомили:
— Я оце ще раз глянув ваш сценарій, так би мовити, професійним оком. Ваш герой на асоціації з левом не тягне. Ну так, максимум на вовчика. І то — виключно, враховуючи мою доброту. Тож вам мій наказ: «Конвас» у руки і кроком руш на Зоологічну, знімати вовка, будь-якого на вибір. Вони всі сірі.
Для молоді: «Конвас» — надзвичайно популярний у радянських кінооператорів портативний кіноапарат для зйомок з руки. Мав, щоправда, один недолік: торохтів, як колгоспний трактор.
Студійний директор дочекався, доки режисер підписався в одержанні наказу і зробив філософське узагальнення всієї цієї історії:
— Ви все ж таки, шановний, своє концептуальне бачення притримуйте в реальний межах. А то сьогодні вам заманулося лева у Сухумі знімати, а завтра — свят-свят-свят! — до Африки потягне! А мені відповідати за те, що звідти не всі повернуться. Тільки не кажіть, що, кому треба, розберуться — кого дикий лев з’їв, а хто політичного притулку попросив. Краще перебдіти, ніж потім класти партквиток. Он беріть приклад з Тимофія Васильовича — метр, народний, лауреат, а що? У нього в сценарії був епізод на паризькому цвинтарі Пер-Лашез. І що, просився він до Франції? Ні, зняв усе на Байковому цвинтарі і крім кількох зануд ніхто цього навіть і не помітив. Учіться! Бо вже як вас візьмуться вчити інші, тоді наплачетеся по-справжньому!

РЕЖИМ



Чи знаєте ви, що таке режим, коли це слово не має ніякого відношення до політики, проявки фото і кіноплівки, розпорядку дня в лікарнях і санаторіях та особливостей утримування засуджених у колоніях? Якщо ви любите кіно так, як любимо його ми, відповісте одразу: «Це те ж саме, що і легкі сутінки. Той проміжок часу, коли сонце вже зайшло, а темрява ще не настала. Саме тоді кінематографісти впродовж усього двадцятого століття знімали на натурі нічні сцени».
Отак! Коротко і доступно розумінню. Найкумедніше інше: протягом усього цього ХХ сторіччя ніхто з глядачів не звертав увагу, що в усіх начебто нічних епізодах фільмів на загальних планах добре видне небо, а не всіяна зірками вселенська темрява.
Знову ж таки — ближче до теми. Якраз на межі 60-х і 70-х в Україні знімали повнометражний художній фільм на замовлення Центрального Телебачення. Щось там з часів далеких, коли громадянська війна догримувала десь ближче до кордонів, двадцятий вік-двадцятий рік, одне слово. Дівчинка-сирітка, вже не підліток, але ще не баришня, тікає з голодного міста у глуху провінцію до тітки, наївно покладаючись на «чуття єдиної родини», але родичка вмочає її носом у сувору реальність: сісти мені на шию і не мрій, сама собі давай ради.
А далі вже йде суто індійське кіно в радянській версії: злидні, сльози, кохання, смертельна небезпека і обнадійливий фінал.
Найближчу підходящу провінцію віднайшли у Вінниці. Спорядили експедицію, приїхали, облаштувались… але напевне ніхто з читачів не звернув увагу на ту обставину, що фільм був те-ле-ві-зій-ний! А це означає: по-перше — скорочений кошторис. Про те, щоб узяти з собою на зйомки не те що коханку, а навіть законну — годі й мріяти. По-друге — знімальний період у порівнянні з великим «кіном» теж був урізаний. Ну вигадав усі ці заморочки ідіот, котрий напевне зеленого поняття не мав, як воно, оте кіно, робиться.
Але найбільше непокоїв усіх безпосередньо причетних один із перших епізодів картини. У сценарії він виглядав безневинно: ота нещасна дівчина вночі йде безлюдною вулицею провінційного містечка, шукаючи тітчин дім. Знаходить його. В будинку світиться віконечко і на фіранках — тінь тітчиного профілю. Дівчинка піднімає руку, стукає у віконечко і чекає, доки родичка відчинить їй двері.
Усе!
І навіть те, що весь цей епізод, згідно з режисерським задумом, мали відзняти, як кажуть самі кіношники, «одним шматком», себто, на панорамі, ще не є проблемою. Проблема полягала в отому вищезгаданому «режимі», коли раннього вечора належало зімітувати ніч.
Ні, власне сам «режим» нікуди не дінеться. Надійде відповідний законам Всесвіту час, сонце сяде, — і знімай! Тут уся каверза в тому, що між «легкими сутінками» і «нічною темрявою» не так уже й багато часу. Трохи загавився чи ще щось — і все! Чекай наступного вечора. А наступного вечора за законом максимальної підлоти піде дощ або ж навіть і ранній сніг випаде. У вересні.
Хтось дуже метикований може заперечити: а чому б не почекати раннього-раннього-раннього ранку, навіть ще не світанку а передсвітання — і все спокійненько відзняти на свіжу голову? Ага! Пробували — і не раз. Найчастіше за тим же законом максимальної підлоти те передсвітання починалося з туману, в якому єдине, що можна було би зняти, то це мультик про їжачка.
А фільм, як ви пам’ятаєте, телевізійний, кошторис скорочений, зайву зміну в павільйоні ще можна вижебрати, а от зайву добу в експедиції — дулі!
Але нікуди не дінешся — небо чисте, хмар немає, опадів не передбачається, натура у відповідності зі сценарієм. Чекай «режиму» і — «Камера! Мотор!».
Але з’ясувалося, що у старовинному обласному центрі є одна особливість, через яку в перший же день зйомок режисер охрестив Вінницю «краєм допитливих ідіотів». Аборигени всіх вікових і соціальних категорій не просто плуталися, як зазвичай, під ногами, а й нахабно лізли в кадр. Псуючи дорогоцінні дублі.
Місцеве міліцейське керівництво, котрому обком партії довірив допомагати кіногрупі, заспокоїло київських митців у вельми своєрідний спосіб:
— А шо ви хочете? Ви знаєте, чому триста років тому Іван Богун Вінницю у ляхів майже без бою відбив? Бо весь народ поперся на вали подивитися, що з того буде. Так що гарнізон уже до бійниць і амбразур не проштовхнувся! Або оце на тому тижні поховали одного допитливого: з вікна випав! Йому, бачте, закортіло подивитися, чого це сусідку, котра живе в першому під’їзді, а її коханець у четвертому, якийсь мужик повів до третього під’їзду. Та ви не переймайтеся, до програми «Час» усі розбіжаться.
— Коли почнеться програма «Час», — огризнувся режисер, — ми зможемо відзняти хіба що епізод під умовною назвою «у негра в дупі!». «Режим» уже давно накриється.
Розмови розмовами, а графік графіком, підвезли техніку, поставили з обох боків вулиці міліцію аби та автотранспорт перепиняла. Бо хоч і вечір і околиця, але ж обов’язково якась падла та в’їде в кадр. Як не на «жигулях», то на вантажівці.
Про транспорт подбали. Про допитливих чомусь забули. І розплатилися за цей промах жорстоко. Не встигла актриса увійти в кадр, як з-за рогу вистромилася чиясь весела фізія та ще й тицьнула пальцем в оператора.
Відбій!
Міліція ловить власника веселої фізії, тим часом з протилежного боку вулиці веселунів вистромляється вже аж троє, а четвертий уперто намагається сісти верхи на паркані, щоби краще було видно.
Міліція викликає підтримку. Час спливає. Підкріплення прибуває. І перекриває не тільки виходи на вулицю, а й підходи до парканів.
— Камера, мотор — пішла!.. Стоп! Звідки тут ця стара дурепа? Та ще й з порожнім відром! Заберіть її негайно! Міліція! Ви куди дивитеся?
— А ми думали, що це хтось із ваших артистів. Гляньте, як вона одягнена! Ну точно як з громадянської війни.
— Ще раз повторюю: в кадрі має бути тільки одна актриса. І все! Інакше я негайно дзвоню в обком партії.
З того, що пробурмотів собі під носа міліціонер, можна було б подумати, що у вінницький обком партії навіщось прокладені рейки. Напевне, цивілізованіші засоби зв’язку тут іще не прижились.
Але відчай породжує геніальні знахідки. Старший міліціонер бере до рук мегафона, стає посеред вулиці і оповіщає всю округу:
— Якщо я, б… побачу якусь б… там, де їй і її йо… матері бути не положено, то вона б… у мене, б… буде п’ятнадцять діб підтирати с… паралітикам в обласній лікарні! Б… буду!
Подіяло. Навіть перспектива побачити, хто вже завтра буде, як ота б…, вигрібати з-під важкохворих, не надихнула аборигенів на ризик встромитися в кадр. Старший міліціонер прокашлявся після посиленої експлуатації горлянки, тицьнув комусь, не дивлячись, мегафон і задоволено скомандував:
— Товариші, котрі з кіна, працюйте.
— Камера, мотор — пішла!
І вона пішла. Як і належить бідній сирітці, що на порозі юності втратила батьків, довго діставалася через усю розруху війни до єдиної родички і оце прямує зараз з останніх сил до рятівного віконечка. Минає один будинок, другий, підходить нарешті туди, куди належить, зводить руку… і в цей час оператор замість скомандувати асистентові: «Наїзд на крупняк!» власноручно зупиняє камеру, повагом повертається до режисера і цікавиться:
— То, звісно, не моя справа, але де бабуля?
— Яка бабуля? — не одразу врубається режисер.
— Та, чия тінь на фіранках. Фіранки бачу, світло горить, а тіні немає.
— Де бабуля? — кричить режисер, маючи на увазі актрису, котра в цьому епізоді має тільки відкидати власну тінь.
— Немає бабулі, — безтурботно відповідає директор картини.
— Як немає?
— Я її до Києва відпустив, у неї хтось там має народити. Завтра приїде.
— Та я… тобі… та ти у мене…
Це ми прибрали всі інвективи — і ото все, що залишилося. Ага, ось іще:
— Ти у мене зараз на цьому місці станеш матір’ю-героїнею!
Директори фільмів — народ ляканий-переляканий. Його там усілякими революціями в галузі акушерства-гінекології не дістанеш. Він лише огризнувся:
— То що, мені самому туди сідати?
— І сядеш! Дубом! І будеш сидіти. Костюмер! Пов’яжіть йому хустку, тільки таку, велику, а під неї перуку, перуку обов’язково! А мені на…ть, що перуки через фіранки не видно. Хай сидить і пріє, гуманіст!
На директора натягають перуку, запинають хусткою. І під конвоєм заводять у будиночок. Директор щось бубонить, але не опирається. Актриса вже стоїть на висхідній.
— Камера, мотор — пішла! Пішла, рідна, не підведи! Так, так, молодець! Не дивися в камеру, дивись на вікна! О! Воно! Так! Не смикайся, ти два дні не їла! Руку підняла ледь-ледь… вагаєшся, чи стукати… Камера — наїзд!
Оператор дублює асистентові режисерську вказівку, а потім знову відхиляється від окуляру, потягується і вимовляє кудись у простір:
— От скажіть мені, люди добрі, чи мала бідна дівчинка, котра у розпал військового комунізму втратила батьків, три доби пробиралася теплушками через розруху, два дні нічого не їла… то чи мала вона можливість зробити манікюр?
Режисер ошелешений:
— Який манікюр?
Оператор зиркнув в окуляр і уточнив:
— Світломалиновий. Перламутровий. Модний. Хочеш подивитися?
Режисер дивиться, але не в окуляр, а в небо. І вже навіть не волає, а хрипить:
— Ацетоном! А як нема — то наждачкою! Негайно!.. «Режим» відходить!
Як водиться, ацетону чи бодай наждачного паперу під рукою не виявилося. Асистентка по акторам безжалісно здирає крамольний манікюр пилочкою для нігтів. Актриса плаче. Режисер сопе. Оператор наспівує щось із Висоцького. Решта знімальної групи зображає народ з фіналу трагедії «Борис Годунов».
Усе! Нігті доведені до стану, з яким краще зніматися в ролі чаклунки, котра пройшла через допити середньовічної інквізиції.
Тож не дивно, що в наступному дублі актриса зупинилася не перед тим будинком і постукала не в те вікно. Від режисерських прокльонів зігнулися навіть освітлювачі. Оператор встряв у паузу:
— В готелі доматюкаєшся, геній! «Режим» відходить!
Остання репліка вплинула на режисера, як відро холодної води на п’яного.
Ну все, назад дороги немає! Часу тільки на один дубль! Над вулицею запанувала ну зовсім уже зловісно мертва тиша. І своє «Камера, мотор — пішла!» режисер уже навіть не прохрипів зірваним голосом, а прошепотів.
Бідна дівчинка, котра у розпал військового комунізму втратила батьків, три доби пробиралася теплушками через розруху, два дні нічого не їла, у повній відповідності з режисерською експлікацією входить у кадр, іде вздовж парканів, видивляючись потрібний будинок, не випадаючи ні на йоту з кадру, знаходить його, зупиняється перед вікном, в якому бовваніє крізь фіранку тінь старої жінки, повільно піднімає руку з закривавленими обдертими нігтями, якусь мить вагається… режисер потай хреститься… дівчина стукає у вікно…
І тут воно розчахується навстіж і з нього з криком: «Ну якого іще?..» вистромляється до пояса директор картини в окулярах, жіночій перуці, великій картатій хустці і з польським хрестом «Віртуті Мілітарі» на лацкані модного піджака — теж в клітинку.
До режисера на кілька секунд повертається голос. І під його зойк:
— Який мудак посадив туди цього ідіота! — на землю остаточно спускається тиха українська ніч.

Напевне й досі режисер з оператором та директором у якійсь там захмарній небесній кіностудії — що поробиш, кіношники довго не живуть — згадують той злоєхидний вечір із його триклятим «режимом».
А щодо того фільму, то попри все знімальна група вклалась і в графік, і в кошторис, картину схвально прийняла художня рада і її кілька разів прокрутили по Центральному Телебаченню. Були хороші рецензії і навіть якась гідна нагорода на одному з кінофестивалів. Сьогодні, щоправда, про нього згадують лише тому, що це була чи не перша екранізація оповідання напівзабороненого опального радянського прозаїка.
Минуло сорок років, час, як стверджують вчені, зовсім мізерний з погляду вічності. І от на околиці села Шпильки, це на Київщині, в ніч з 26 на 27 травня кіностудія FRESH PRODUCTION UA розпочала зйомки чергового фільму телесеріалу «За загадкових обставин», сценарій до якого ми написали за мотивами наших детективних романів. Ми не обмовилися: саме вночі, а не в «режимі», коли не тільки небіжчики на цвинтарі, а й усі 2289 жителів села тихесенько спали собі в ліжечках, не втручаючись у творчий процес. А тих особливо допитливих, котрі все ж таки серед ночі вирішили глянути, як воно робиться, те кіно, охолодила і приборкала одна-єдина фраза асистента:
— Вимкнути мобілки! Бо якщо чийсь телефончик зателебенькає під час зйомки, штраф — п’ятдесят… доларів!
Економічні санкції, виявляється, річ настільки ефективна, що розтлумачувати окремо, що буде з тими, хто встромиться в кадр, не довелося. Напевне, той, хто тієї ночі у Шпильках усе ж таки вийшов на свій двір, був приголомшений, зобачивши в небі два місяці. Один, як йому й належить, повагом рухався по зоряному небу, а другий висів над знімальним майданчиком і нікуди не рипався.
Сучасна техніка звела нанівець усі страхи і страждання, пов’язані зі «зйомками в режимі». І не тільки! Сьогодні режисерові немає жодної потреби раз-по-раз бігати до камери, відштовхувати оператора і самому припадати до окуляра. Більше того — оператор, виявляється, вже не сидить прикутим до камери. Він разом із режисером зручно моститься у кріслі перед монітором, а камерою керує все та ж хитромудра техніка.
А історія зйомки «в режимі», описана нами, відійшла до категорії старих кіношних спогадів, котрі потихеньку трансформуються в легенди.




СУЦІЛЬНЕ КІНО



За радянських часів по всіх установах культури (ви ніколи не замислювалися над ідіотизмом поєднання цих двох понять — установа і культура?) висіли щити, транспаранти, а то й мармурові чи гранітні дошки з коротким текстом: «Мистецтво належить народу!». Це колись мав необережність сказонути вождь більшовиків В.І.Ленін. Він взагалі багато чого такого сказонув, приміром, що з усіх мистецтв найважливішим є кіно. Сукупність цих двох постулатів у свідомості народу, він же «трудящі маси», на практиці давала воістину пекельну вибухову суміш.
То ще півбіди, коли радянський глядач лускав насіння, вголос обмінювався враженнями з останнього ряду з тими, хто сидів у першому, лапав жіноцтво, а в сільських клубах ще й перекурював у кутку. Та про що ми? Краще «Кроликів» досі це ніхто не увічнив! А ми й не намагаємося. Ми про інше. Знову ж таки, людей освічених завжди шокувало те, що аж до середини ХХ століття значна частина глядачів на «одній шостій земної кулі» щиро вважала, що всі ХУДОЖНІ фільми — від «Олександра Невського» до «Кубанських козаків» — реальне життя, відзняте кіношниками, котрі ходили по льоду Чудського озера між «нашими і німцями» і знімали на камеру все, «як було». До речі, таких наївних вистачало, особливо у провінції.
Але трагікумедь в реальному житті виникала, коли представники трудящих мас тупо вламувались у святая святих — процес кінотворчості.
Ближче до справи. Радянська Україна, 70-і роки, на Київській кіностудії знімають датський фільм. Себто — кінокартину до якоїсь там визначної дати. Сюжет начебто за Аркадієм Гайдаром, решту теж понакрадали, де тільки можна.
Звісно, що будь-який художній фільм краще знімати влітку. Бажано біля моря, але це окрема історія. А як не вийде, то в якомусь із мальовничих куточків над Дніпром або, в крайньому випадку, Південним Бугом, де харчі свіжі і недорого, особливо самогонка.
Основною придибенцією майбутнього шедевру було те, що сюжет крутився, мов органіка в ополонці, навколо такого собі «дворянського гніздечка» — згідно з задумом авторів, двоповерхового особняка в стилі пізнього класицизму з колонами на фасаді і мансардами на горищі. Ну й плюс всілякі там… як це назвати… буржуазні витребеньки навколо: альтанки, фонтанчики і тому подібне.
Попри нашу бурхливу історію ХХ сторіччя кілька підходящих вілл все ж таки збереглися неушкодженими. Більш-менш. Питається, чого ще бажати? Побіли, підфарбуй, залатай дірки на даху, понатикай отих бісові альтанок із фонтанчиками, завозь техніку, акторів, масовку, знімальну групу в комплекті із запасом плівки та інтимних подруг — і вперед, по ордени!
Але, розумієте, як воно склалося? Згідно зі сценарієм, затвердженим, як усі датські фільми, не тільки худрадою кіностудії, а й секретаріатом ЦК КПРС — був тоді такий народний звичай — отой розпробісів будиночок, котрий у стилі пізнього класицизму, належало на фінал фільму розстріляти з усіх видів вогнепальної зброї, включно з гарматою. І спалити його, ірода, до фундаменту — аби ніхто не зітхав із заздрістю «жили ж колись люди!», а десь так навіть навпаки «так тим буржуям і треба!»
Та всі вищезазначені вцілілі архітектурні раритети активно експлуатувалися радянською владою з моменту повалення царського режиму. А хто вам дасть підривати і палити: дитячий будинок для слабкозорих, колгоспний профілакторій, міжрайонну школу механізаторів чи навіть філію обласної лікарні для тих, хто несповна розуму.
Проте, немає нічого такого в цьому, минулому і майбутньому життях, що не можна було би зробити в кіно. Відтак на розчищеному фундаменті, де колись і справді стояла унікальна дворянська садиба другої половини вісімнадцятого сторіччя, бригада студійних тесль звела дерев’яний макет навіки втраченої пам’ятки архітектури. Все, як належить — із колонами, мансардами, крівлею з черепиці і мереживними фіранками у вікнах. Щоправда, тільки одну стіну. Котра фасад. Як колись — і не лише за часів Потьомкіна. На БАМі таких фасадів понабудовували під здачу в експлуатацію — мало не на кожній станції.
Але ми відволіклися.
Отож, усю весну теслі або, як вони себе гордо йменували, постановники, не тільки дегустували місцевий самогон і екологічно чисті дари ланів та городів. Вони ще й встигли… ну майже встигли, плюс-мінус пару тижнів, до визначеного строку побудувати оту декорацію, пофарбувати її під білий камінь, мармур і граніт, засклити вікна і навіть вчепити фіранки. Після чого з почуттям виконаного обов’язку рвонули на Київ, звідки до місця майбутніх натурних зйомок уже прямував караван кіношників, більше схожий чомусь на циганський табір.
Але не будемо присікуватися.
Приїхали, сяк-так розмістились у найближчому райцентрі — добре, що дітки були на канікулах, тож школа стояла порожньою. Відзначили прибуття, як належить. І наступного ранку подалися освоювати об’єкт, так це у них називалося.
І от уявіть собі: сонечко світить, пташечки про щось своє репетують, вітерець повіває, як на замовлення, одне слово — природа буяє, а в самому центрі цього буйства стоїть і світиться чудо кольору свіжовідполірованого мармуру. Благодать!
Режисер усе це розчулено споглядає, оператор-постановник терпляче чекає, доки техніки змонтують йому спеціальний операторський кран аби підняти його, оператора, на належний мистецький рівень… одне слово, на якісь кільканадцять хвилин весь кіногадючник був готовий обійнятись, облобизатись і розридатись від раптово пробудженого почуття неймовірної сили, сили чарівної краси мистецтва!
Краса красою, а робочий графік ніхто не відміняв, знову ж таки, кошторис — це така жорстока штука, що хоч помри, а вкладись. Забігали, заметушилися, розвели масовку по кутках пленеру — окремо худоба, окремо вершники на конях, окремо переодягнений білогвардійцями батальйон внутрішніх військ МВС СРСР. Режисер переважно на мигах головним героям акторське завдання розтлумачує. Кран змонтували, затягли туди камеру, підсадили оператора, через мегафон сяк-так вгамували масовку, а також натовп допитливих аборигенів, котрий зростав мало не щохвилини. І — збулося!
Оператор сизокрилим орлом, не відриваючи ока від окуляра камери, зринув над грішною землею, зробив одне коло, потім ще і ще одне… скомандував заводити його на посадку, досить жвавенько, зважаючи на важкий вчорашній вечір, зіскочив на землю, підійшов до режисера і без жодного слова показав йому древній еротичний жест, постукавши ребром лівої долоні по ліктьовому згину стиснутої в кулак правиці (ми так докладно це описуємо, щоби вам випадково не уявилося щось значно непристойніше). Насолодився справленим ефектом, після чого кинув одне-єдине слово:
— Сральня!
Заслужений діяч мистецтв УРСР, лауреат однієї державної республіканської і двох обласних комсомольських премій, професор кінофакультету Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого від такого чіткого визначення власної творчості десь навіть пополотнів і спромігся лише на:
— За ЧТО?
Оператор теж спочатку не зрозумів причини реакції майстра, а коли до нього дійшло, розреготався:
— Цього разу йдеться не про те, що ти тут наваляв і ще наваляєш, а про конкретну сральню. Без лапок. З маленької літери.
— Яку, де?
— Ондечки!
І все ще стиснутим кулаком показав на дерев’яну «шпаківню» чималеньких розмірів, котру хтось пришпандьорив на моріжку всього за кільканадцять кроків від фасаду декорації. Специфічні обриси, а також дірка у вигляді перевернутого серця на рівні очей не полишали сумнівів у концептуальному призначенні споруди.
Режисер навіть не закричав, і не загорлав, а ревонув, мов Мобі Дік, нарешті підстрелений і продірявлений гарпуном притиреного капітана Ахава:
— Директор! Де директор?!! Уб’ю!!! Ні, втоплю — отам!
Директор картини, котрий полюбляв вихвалятися, що тато з мамою зачали його за декораціями у павільйоні кіностудії між дублями під час зйомок фільму «Щорс», не боявся ні вогню, ні меча, ні третього болота… маємо на увазі профком. А що вже казати про гнів якогось там недооблауреаченого режисера. Він з гідністю наблизився на, щоправда, безпечну відстань і втомлено кинув:
— Між іншим, це не я.
— А хто?
— Постановники. Культурні, до речі, люди. Могли би собі спокійненько і за фасадом прилаштуватися. Або в кущах. А вони — от, залишили пам’ять людям. Ми тут усе, врешті решт, спалимо і підірвемо, а ця, як тут дехто некультурно висловився, сральня стоятиме.
— Ти ще скажи, як пам’ятник радянському кіну! — огризнувся оператор. — Прибирати треба цей меморіал! В кадр лізе! Я вже і так примірявся, і сяк… чого ж я крутився на тому крані, як воша під гребінцем!
— Сьогодні не вийде. Боюсь, завтра теж.
— Як це — не вийде? Де постановники?
— Вже в Києві. Зучора.
— Дуй у район на пошту і викликай їх негайно! Ноги в руки — і по шпалам! Он скільки людей простоює через їхню любов до комфорту! Либонь у дитинстві всі за клуню бігали! А тут, розумієш, «туалєт тіпа сортір» їм подавай!
— Я — що! Можу і збігати. І навіть верхи з’їздити. І подзвонити. От тільки раніше понеділка вони навіть на студії не об’являться.
— А це чого?
— Як — чого? Зарплату за три місяці відрядження одержали. Тож і понеділок під питанням…
Режисер благально подивився на оператора. Той зітхнув, аж коні сахнулись, і заперечливо закрутив головою.
— То що будемо робити? Самі його рубати чи що?
— Нема чим! — втішив директор. — Тут дехто про все подбав, від кінноти з гарматою до презервативів. А от про зайву сокиру ніхто не подумав.
Підійшов до споруди ногою копнув, плечем стусонув і констатував із повагою:
— Молодці! На віки ставили! Без халтури. Я ж казав — не собі, а людям.
Тут хтось із асистентів запропонував:
— А може купити в колгоспі або в хазяїна копицю сіна та замаскувати?
Тут озвався усіма забутий консультант по історичній достовірності:
— Де ви бачили копицю сіна біля сходів до графського палацу? Це порушує естетику! Я знімаю з себе відповідальність за такий анахронізм!
Група засумувала. Ситуацію врятував директор:
— Льово, знову ти зі своєю вченістю! До чого тут анахронізм? Сортир під вікнами у графа тебе, бачиш, не обурює, а копиця обурює! А де, скажи мені на милість, оті графи влітку покоївок впотребляли, як не під копицею сіна? Мовчиш? То я тобі зараз привезу з села сокиру з пилкою і будеш тут анахронізми ліквідовувати. Рученьками! Котрі не «привыкли к топорам»!
Тим часом хтось із натовпу допитливих подав голос:
— Нащот кооперації нічо не вийде. Катерина в Київ поїхала по дріжджі. А за сіно ви скільки заплатите?
— А почому нині сіно? — стрепенувся директор, відчувши рідну душу.
— Домовимося, — делікатно ухилився абориген.
Домовилися. Сіно з’явилося на знімальному майданчику вважайте миттю: через годину. Все ж таки у цих віддалених палестинах народ кіно ще поважав.
Зраділий метр поцікавився у асистента:
— А скажи-но мені, долдоне, який там у нас сьогодні перший кадр?
— Панорама від альтанки через фонтан на палац з переходом на наїзд на колони і двері. На тридцять другій секунді в кадрі з’являється ствол гармати, котра робить один-єдиний постріл. Після чого камера повертається панорамою в бік альтанки, повз яку проходить батальйон білогвардійців. У похідному строю! — відтарабанив долдон.
— Простенько, але зі смаком, — зронив режисер свою улюблену фразу. — Копичку вже насипали? Бачу… ги-ги! Непогано. Сам би ліг. Аби тільки покоївка підходяща нагодилася.
— Актрису на роль покоївки завтра пробувати будемо, — втрутився асистент по акторам, котрий відзначався повною відсутністю почуття гумору. — Сьогодні у нас тільки масові сцени.
Можна довго розказувати, як розганяли з кадру надміру цікавих, як шикували зопрілий від довгого чекання на сонці батальйон, як головний герой лаявся з режисером аби йому замість жеребця дали сумирну кобилу, бо у цього гада гнідого погляд якийсь дикий. Але й про це якось іншим разом. Головне, що все, врешті решт, вишикувалося, зайняло свої місця, відбуло пару репетицій без вмикання камери… і от нарешті всіх розігнали на висхідні точки, оператор навис над камерою, піротехнік подав гармашу холостий заряд, помічниця режисера клацнула «хлопавкою» перед об’єктивом і прокричала відповідні тексти — і режисер радісно ревонув:
— Камера! Мотор!
Все було чудово до тридцять другої секунди, коли вдарила гармата. Як на біду, ота копичка стояла якраз на директрисі пострілу. Хоча і холостого, без снаряду, але ж те, що називають вибуховою хвилею, нікуди не ділося. Навпаки! Розметало сіно високо в повітря і «об’єкт типу сортир» знову постав у кадрі в усій своїй красі. А стеблинки сіна, котрі тихо-тихо, як торішній сніг, падали на голови знімальної групи, додавали всьому цьому якогось ненаського сюрреалізму.
Режисер розгублено висмикнув з волосся пучок сухого лисохвосту, обхопив голову руками і тихо заплакав.
— Добре, що снаряд холостий, — бовкнув асистент без почуття гумору.
— Чого тут доброго? — озвався з верхотури крану оператор. — «Аврора» в сімнадцятому теж не бойовим стріляла.
— Ми що знімаємо? — прийшов до тями режисер. — «Народжених Жовтнем» чи «Доктора Живаго»? Ти мені краще хоч з-під кінського живота всю ці панораму зніми, тільки щоб без отого… отієї… тьху! Ну, сам знаєш!
— А концепція? — нахабно озвався оператор. — А художня експлікація епізоду? А затверджений у ЦК режисерський сценарій разом із розкадровкою?
Заповідалося на цікаву тривалу, хоча й безплідну дискусію.
Проблему вирішив народ. В особі одного з найкращих представників трудящих мас, як з’ясувалося через кілька хвилин. Але спочатку суперечку метрів щодо концептуальності кадру обірвав чийсь відчайдушний крик: «Лягай!». І одразу рвонуло. По-справжньому. Без усяких там холостих.
Вся знімальна група, актори, статисти, масовка і глядачі лежали покотом, зарившись носами в землю і рахували грудки масного українського чорнозему, що падали їм на голови, на спини і те, що нижче спини.
Коли всі підвелися, то одразу побачили, що довколишній пейзаж істотних змін не зазнав. Хіба що замість сортиру ще диміла і специфічно пахла глибока воронка, біля якої стояв розгублений піротехнік, виправдовуючись:
— А я знав, що воно так рвоне? Ну не ту вибухівку заклав!
І тут до нього нарешті дійшло, чому всі дивляться кудись понад його головою. Дивляться і мовчать. Піротехнік був єдиним, хто стояв спиною до декорації. Точніше, до того, у що вона трансформувалася. Ні, фасад не впав. І навіть черепиця не позлітала. Щоправда, жодного цілого скла у вікнах не залишилось і літній вітерець грайливо ганяв над уламками шиб ще хвилину тому білосніжні фіранки. А весь вміст вигрібної ями вибухова хвиля зі старанністю професійного живописця виклала на псевдомармурових стінах — від мансард и до самісінької землі, рівненько так.
Перед очима директора картини забігали, як у віконечках калькулятора, ну дуже великі цифри. І він знепритомнів. Це його, власне, і врятувало…
Ми вже звикли за своє життя, що серед наших слухачів обов’язково знайдеться хоч одна зануда, котра, що б ти їй не розповів, неодмінно поцікавиться:
— А далі що було?
А що було далі? Порятував отой асистент, котрий без почуття гумору. Робочий графік зйомок поставили з ніг на голову, спочатку зняли фінал. Те, що залишилося від декорації, з насолодою підірвали і спалили, не пошкодувавши ні вибухівки, ані димових шашок. Потім перебрались у сусідню область, швиденько відремонтували відповідну пам’ятку архітектури і відзняли, нарешті, епізоди, котрі ледь не перекапустили теслі-постановники з їхнім «меморіалом». Про всяк випадок до ремонтних робіт і масовки залучили виключно місцеве населення, не розбещене комфортом.
Воістину правий був згаданий на початку В.І.Ульянов-Ленін, коли стверджував, що мистецтво будить у свідомості трудящих мас художників і розвиває їх у відповідному і правильному напрямі.

КІНО - ЦЕ ПРАВДА!



Так, кіно — це правда. Двадцять чотири кадри правди в секунду. Принаймні так вважали в минулому столітті, коли всі фільми знімали на плівку і геніальний винахід братів Люм’єрів — маленька залізячка у кінокамерах і кінопроекторах, що називалася обтюратором, — допомагала оживити реальний світ на полотні екрану.
Це сьогодні звідкись об’явилося іродове плем’я, котре дивиться кіно виключно для того, щоб знайти в ньому бодай один ляп — справжній чи нафантазований — аби здійняти на всіх Інтернет-форумах вереск, що сценарій, режисура, операторська робота і гра акторів — то суцільна шняга. А тоді кіно любили. І вірили в те, що на екрані бачать віддзеркалення справжніх подій. На це купився навіть головний цензор і глядач номер один тов. Сталін Йосип Віссаріонович. У все ще голодному повоєнному 1949-му році студія «Мосфільм» відзняла кінокартину «Кубанские казаки», там-таки на розореній війною Кубані. За сценарієм один із важливих для сюжету епізодів розгортався на тлі розкішної, відверто багатого сільського ярмарку. Та от біда — коли приїхали на місце натурних зйомок, то дізналися, що в цих краях, колишній житниці імперії, ярмарків не пам’ятають ще з часів колективізації.
Довелося будувати з нуля відповідні декорації, а оскільки існувало обґрунтоване побоювання, що зголодніла масовка з місцевих жителів розмете і з’їсть відповідну бутафорію, то все, від овочів і фруктів, до фаршированих поросят і обсмалених качок, зробили з штучних матеріалів.
Відзняли, змонтували, прикрасили чудовою музикою нашого земляка Ісака Дунаєвського — і, звісно, показали в Кремлі особисто тов. Сталіну. Він підміни не помітив. Більше того, повернувся до Хрущова і сказав десь таке: от ти мені нидиш, що у нас у колгоспах справи кепські, що народ голодує, а бачиш, НАСПРАВДІ колгоспники непогано живуть!
Маленька, але суттєва подробиця: Микита Сергійович наважився публічно розповісти про це тільки через три роки після смерті Сталіна. І через сім років після тої горезвісної прем’єри. 
Про те, що кіно — це правда, і про двадцять чотири кадри в секунду придумали не ми, а геній Франції Жан Люк Годар. Дослівно ця думка звучала так: «Фотографія — це правда. Кіно — це правда двадцять чотири кадри в секунду».
В Радянському Союзу цей вислів безкарно приписав собі один із метрів соцреалізму Сергій Юткевич, автор вікопомного шедевру «Ленін в Польщі», котрий породив у глядацькій масі один, зате геніальний політичний анекдот на цю тему.
Та ми не про анекдоти. Ми про те, чому безкарно вкрав. Та тому, що Жан Люк Годар «чомусь» не любив СРСР, комуністичну партію Радянського Союзу та радянське кіномистецтво у версії всіляких там юткевичів та ін. Відтак наш глядач не бачив фактично жодного його фільму і не читав жодної статті чи книги. Висмикуй, хапай, переписуй, налітай, доки меткіші за тебе не вкрали!
Але у простого народу, як ми вже згадували в наших оповістях, було своє ставлення і до кіно, і до правди у ньому. От вам нате — чергову історію.
Рання золота осінь року 1964-го. Надвечір’я. ліхтарі ще не горять. Спраглі чоловічі душі вимагають, як тоді жартували, «позичить, але випить!». Краще пива. Дешевше, ніж горілка і не розвезе, доки дотеліпаєшся від місця прийняття на душу до свого спального району, де набагато більше шансів дістати у темному підворітті в морду, ніж десь культурно посидіти десь самому чи разом із родиною.
Хочете вірте, хочете — ні, але на весь історичний центр столиці радянської України, від Княжої гори до Подолу в 1964-му році пиво подавали в одній-єдиній точці: на Андріївському узвозі. Праворуч, трошки нижче повороту на Кецховелі.
Це зараз Андріївський узвіз дещо самовпевнено порівнюють з паризьким Монмартром. А може і не самовпевнено. Бо ті, хто був і там, і там, авторитетно стверджують, що на Монмартрі собачого лайна більше, ніж виставлених там картин, гравюр і сувенірів.
Але в 1964-му році Узвіз був глухою київською вуличкою зі старезними дореволюційними будинками, котрі не знали ремонту з часів залпу «Аврори». Над ним майже цілодобово клубочилися пахощі пошинкованих на форшмак оселедців і розігрітого борщу тридобової давності. Жоден художник не бовванів на тротуарах і нормальне в тодішньому розумінні слова життя вирувало тільки у вищезгаданій пивниці.
І от — осінь, надвечір’я, за столами повний розслаб он, народ перемиває кісточки щойно відставленому Микиті Хрущову (певно, бідоласі так гикалося від того поминання його незлим тихим словом, що й пива не вип’єш) і всі розмови зводяться до класичного «а що буде з того роя?». Мається на увазі нове керівництво і обґрунтовані підозри, що цей рій теж не гуде. З тих же самих причин.
І тут, якраз під питаннячко якогось однорукого інваліда: «А що ж Америка?» знадвору, конкретно — ближче до Красної площі, котра тепер знову Контрактова, лунає… стрілянина! І то не міліцейська «раз-два — і тиша», а справжня. Бо з автоматів. Потім кулемет заговорив, грубо так і аргументовано. І нарешті пару разів гармата ляснула, аж шиби задрижали.
І тиша! Анішелесь. І ніяких «мертвих з косами», бо цього фільму ще не відзняли.
Народ — хто поставив кухлі на столи, хто так і застиг із ними в руках — мовчить, перезирається. Потім отой інвалід, котрому з усіх найважче, бо доводиться однією рукою і пити, і розмовляти, подав голос:
— Невже лягаві Деху ловлять?
Пояснюємо: Деха — один із київських блатних авторитетів, котрий у ті часи царював на Подолі. І хоча мав свій власний герб: тризубу корону, але сам себе називав єврейським Чапаєвим. Андріївський узвіз і Гончарівку «тримав» інший авторитет Додік. Тому наступна репліка сама просилася:
— Ти ще скажи, що то Додік Деху з Подолу вибиває… ги-ги!
— А потім, коли це міліція умаляла по блатним з кулеметів і гармат? — докинув ще хтось. — Я, наприклад, такого навіть у війну не бачив.
— А може, маньоври? — почулося з кутка.
— Цить, салаго! Які маньоври в центрі Києва?
— А може, салют? — не вгавав салага.
— В календар подивися, зелень пузата! Сьогодні день не підсалютний.
— Ти ще скажи, що німці знову прийшли! — гукнув якийсь дотепник під загальний регіт. Та за секунду сміх застряг, як сухий кусень у сухій горлянці. Двері знадвору розчинились і до пивниці увійшов… патруль німецької польової жандармерії! Двоє гевалів у рогатих шоломах, з автоматами на шиях і жандармськими бляхами на грудях. Від них тхнуло міцним потом, пороховим димом і недобрими намірами.
Загальний параліч тривав недовго. Ветерани ще свіжопам’ятної війни, їх власне, тільки з того року й почали називати ветеранами, блискавично викинулись у єдине прочинене вікно, що виходило у двір. Ще за секунду вони вже котилися, ламаючи кущі, по схилу на Поділ. Комуністи вправно зачали підкидати свої партквитки під сусідні столи. Однорукий розігнався підскочити з криком «Хайль Гітлер!» та в останню мить збагнув, що не пам’ятає, якою саме рукою треба віддавати салют — тою, що у нього є, чи тою, що вже немає? А раптом сприймуть, як блюзрінство?
Ще хтось, екаючи та мекаючи, намагався склепати із жалюгідних залишків шкільних спогадів про німецьку мову бодай якусь подобу хоч коротюсінького речення. Але в голову вперто лізло лише «хенде хох», що в даній ситуації було рівнозначно самогубству.
І тільки стара, як теща Тутанхамона, буфетниця загорлала зі свого поста за шинквасом:
— Шо стоїте, як Богдан Хмельницький на коні? Кажіть, скіки наливать, бо ви зі своїм кіном мені вже половину клієнтів розігнали!
Старший з фельджандармів спочатку показав на пальцях, а потім переклав нормальною нашою мовою:
— По два бокали. Поки.
І поліз до кишені кітеля по гаманець.
Народ перевів подих, заворушився, комуністи кинулися шпортати під столами, шукаючи свої «хлібні картки», а буфетниця після перших пари ковтків загнала псевдо жандармів у повний аут:
— Скажіть вашому, хто там у вас за це відповідає, шо в окупації вас справжній патруль пов’язав би через п’ять хвилин, як переодягнених партизанів. Або й на місці пристрелив би. Який адійот на вас танкістські куртки нап’яв і сорочки з галстуками? Жандарми хрінові, бодай вам!
Ті, котрі хрінові, закліпали очима, послалися на те, що вони лише статисти і за цілий день біганини ледь-ледь на пару пива заробляють. А потім попитали у буфетниці:
— А звідки ви про все знаєте?
— Якби, синки, я про все не знала, то я би тут пива давно уже не наливала. А так оце, хвалити Бога, з двадцять четвертого року на оцьому-от місці. Без перерви на колективізацію і війну. Жити хочете — вчіться! Бо буде у вас не життя, а суцільне кіно.

Минуло багато-багато-багато років і ми якось зайшли до тої колишньої пивниці на Узвозі, переробленої, до речі, не найкраще, у стилі старої містечкової архітектури. Зникли бочки з пивом і старий шинквас — ровесник двадцятого століття, зате з’явилися дубові столи і лави, а в асортименті зàкусі — канапки з червоною ікрою, про які в 64-му ми могли тільки мріяти. Але народ, як і тоді, сидів та й гудів собі про політику.
Але часи змінилися. І коли розчинилися двері і через поріг переступив… тевтонський лицар у блясі з голови до ніг і з довжелезним дворучним мечем під пахвою, ніхто не подивувався і тим більше не кинувся сторч головою у вікна. Тільки хтось поцікавився:
— Що, кіно знімають чи толкієністи бавляться?



ЯК ЗНІМАЛИ НАШЕ КІНО

В ніч з 26 на 27 травня жителі села Шпитьки, що на Київщині, спали кепсько. Підозрюємо, що всі 2289 чоловік. Бо на місцевому кладовищі діялася якась чортівня.
Починалося все так, як у улюбленій пісні Лапікури з Лапікурихою: «На цвинтарі тихо, небіжчики сплять. І музичка тихая грає…» Але тихую музичку досить швидко перекрила гучна вимога асистента режисера вимкнути мобільники. Бо якщо чийсь телефончик отак зателебенькає під час зйомки, штраф — п’ятдесят… доларів!
Уточнення подіяло, мобільникам перекрили кисень. Засвітилися ліхтарі, поміж могил поповз начебто туман, а насправді — дим зі спеціальної димової машинки, пролунало: «Хто не знімається в цьому блокбастері — киш з кадру!». Зйомка наступних серій кінодетективу про інспектора карного розшуку Олексу Сироту почалась.
Місцеві жителі, котрі живуть недалеко від цвинтаря, напевне, ламали голову: за яких таких загадкових обставин з’явилися чотири свіженькі могилки? Начебто ж нікого найближчим часом не ховали. І хто такий, як написано на табличці, «Безсмертний Володимир Ілліч 1917-го року народження»? Чому не знаємо? Знаєте ви його, люди добрі, знаєте. Тільки він поки що не похований… ні в цій могилці, ні в іншій.  І ніхто там не похований.
В кіно буває те, що в реальному житті просто неможливе — це аксіома. Наприклад, коли місяць зійшов не там, де йому слід було бути, його «звільнили за власним бажанням», а в потрібному місці засвітився крізь гілки його кіношний заступник. І світив отак до ранку, не розгулюючи по небу.
Далі — ще й не таке. З’явилися чудернацькі пролетарські постаті, котрі почали брутально розкопувати могилу. Та певно якось не так вони її розкопували, бо прозвучала команда «Стоп!». А далі — відновлюйте, хлопці могилку, дві хвилини перепочинку і «Наша пісня гарна й нова, починаймо її знову…» І так разів п’ять. Кажуть, чим маститіший режисер, тим більше дублів він знімає. І цим самим забезпечує собі добрячий головний біль при монтажі: на якому дублі, врешті решт, зупинитися. Ми, слава Богу, не маститі, нас на такі закидони не тягне. П’ять дублів — у самий раз, щоб акторам життя медом не здавалося.
Хоча, як виявилося, наших акторів цим не залякаєш. Молодий виконавець головної ролі — Кирило Плетньов — котрий (в рамках самозахисту) мав продемонструвати на колезі кілька прийомів рукопашного бою, сам просив: давайте ще дубль! І двома хвацькими ударами, один рукою, другий ногою, відправляв партнера в нокаут. Потім просив вибачення, те вибачення приймалося… і повторювалася та ж ситуація. Тож коли нарешті в кадр увірвалися браві радянські міліціонери на чолі з полковником Старим — актор Михайло Жонін (бригадир) полегшено зітхнув.
Не легше було й Володимиру Цивінському, в фільмі — Чекуні. Бідолашний Чекуня під час затримання… впав у розкопану могилу. Ну, навмисне впав. Причому зробив це настільки майстерно, що вирішили більше дублів не робити: помри, Чекуню, а краще не відтвориш. А далі почалося те, що в сучасному кіно називається «хоррор». Бо бідолаху наказано було… закопати живцем, щоб іншим не кортіло могили розкопувати і покійничків грабувати. І звучало це з уст полковника Старого (він же — Валерій Золотухін) настільки переконливо, і могилка була така ж сира, і нічний холод до кісток так же міцно пробирав, що бідного Цивінського-Чекуню, як це називається, переклинило. Настільки ґрунтовно в образ увійшов — не спромігся відповісти, що то була за машина, яка завадила їм розкопати попередню могилку. Хоча за сценарієм мав чітко пояснити, мовляв, машина вибухнула. Тож звучало все так:
— А чому це ви ту могилку копали та не розкопали?
— Так нам машина завадила.
— Яка машина?
…мовчання.
— Яка машина?
… мовчання.
— Яка машина?!!! Котра вибухнула?!!!
Перезняти епізод вдалося не скоро — лише коли знімальна група прийшла до тями.
Десь о пів на другу ночі якийсь молодий соловейко, котрий ніяк не міг зрозуміти, які такі загадкові обставини не дають йому заснути, подав голос — несміло так, тихенько. Бо ж з одного боку — на ніч не схоже, з усіх боків світло, а з іншого — раптом пташина братія скаже: ти що, здурів посеред ночі виспівувати? А втім — хай каже, а йому співати хоцця.
Мало не забули! За якихось загадкових обставин інспектора карного розшуку на ім’я Віктор, котрий в серії «Кава по-диявольськи» впав з високого ґанку і розбився, тут ожив і благополучно ловить злочинців. Автори сценарію йому так і сказали: раді бачити вас живого-здорового. Як так може бути? Ще раз повторюємо: в кіно і не таке трапляється.
Вже й на горизонті посвітліло, а на цвинтарі дія не стихала. Хто змерз — махнув рукою на елегантність і закутався в ковдри, хто підтримував працездатність гарячою кавою і чаєм, хто при можливості ховався погрітися в машинах… але робота кипіла. До речі, цієї ночі був розвінчаний міф про те, що кіношники люблять хильнути. Єдина пляшка горілки на майданчику призначалася не для
того, а щоб витирати горілкою маркерні відмітки на «хлопушці».
О сьомій ранку… як там у класика? — втомлені, але задоволені, всі навіть не розійшлися, а розповзлися. Хто додому, а хто — на студію, бо робоча ніч плавно перетекла у робочий день і ради тому не було. Зйомки є зйомки: навіть якщо ти помер, встань з труни, прийди, відзніми, а тоді можеш лягати знову… ой, чого це нас на такі чорні думки потягло? Не інакше, як ніч на цвинтарі вплинула. Доведеться для рівноваги придумувати щось світле, небесне… скажімо, ліричну сцену в літаку, що летить на Мальдіви… ні, такого бюджет фільму не витримає. Може, на кораблику, що пливе хай навіть не по морю, а по Дніпру? І це дорого? А бодай човник у вас є? З веслами, щоб мотор слова кохання не глушив. Є? Ну то слава Богу. Головне — аби зйомки продовжувались, аби в один прекрасний момент ми побачили нарешті в телепрограмах назву нашого серіалу:
«За загадкових обставин».

КАРТИНА ВАКСОЮ

Влітку року 1969-го військовий підрозділ Радянської Армії під номером 36836-В добивав на порослому густим лісом острові у плавнях Кременчуцького водосховища другий строк бойового чергування підряд. «Гів’юки» з підрозділу 36836-Г щось там у себе фундаментально зламали, тож ми «папакарлили» вже п’ятий місяць за законами військового часу. Тобто — шістдесят одна хвилина відсутності в розташуванні вважається дезертирством і підлягає суду військового трибуналу. Від восьми до п’ятнадцяти років, у залежності від часу відсутності.
На додачу більшість з двохсот самців у «хабе» знемагають від сперматоксикозу. Ще б пак! Ніяких тобі звільнень, короткострокових чи планових відпусток.
Строковикам допомагають регулярні кроси «три-кеме». По піску. Навіть кандидати в дембелі доповзають до фінішу рачки і сплять, як після маківки. Товаришам офіцерам гірше. Усі вже жонаті і дружини за чутками вже перехоплювали на базі командира полку і обіцяли відлупцювати.
У повітрі, крім звичних пахощів хлорки, вакси, перлової каші і лісових квітів, висить недобра напруга. На ранковому шикуванні йде в рознос командир — асимільований удмурт Аброськін із тих капітанів, що ніколи не будуть майорами. І це його гнітить. Завжди. Навіть у присутності дружини. На додачу всі заступники молодші за нього, але вже майори. Це гнітить ще більше.
Солдатики перезираються і підморгують один одному. Нарешті вибух: удмурт Аброськін обзиває господарство начальника штабу Тімакова шарагою. Начштабу, єдиний з офіцерів, хто примудрявся добігти за п’ятдесят дев’ять хвилин до найближчого села, скинути напругу і повернутися назад, налаштований філософічно. Бо терпляче пояснює командирові, що у нього не шарага, а взвод управління. І тут-таки одержує розпорядження відбути разом зі своїм взводом в гості до матері міфічного фольклорного персонажу на ім’я Йобан.
Солдатики чмихають, а у когось від намагання стриматися отой чмих помилився виходом. У загартованих сержантів другого року служби по щокам течуть сльози. Наш удмурт полотніє і хапається за кобуру з пістолетом. І в цей час гарикає завжди мовчазний замполіт, майор Страхов Лєв Ніколаєвіч:
— Мудаки, заткніться! Нижні чини слухають!
Старший сержант Лапікура не втримується від коментарю:
— О! Партія голос подала.
І тут-таки одержує кулаком під ребро від свого безпосереднього командира капітана Гуртовенка.
Але напруга спадає. Капітан Аброськін робить вигляд, що він лише хотів перевірити наявність кобури зі зброєю в належному місці і наказує, вже без істерики:
— Товариші офіцери, прошу до штабу на оперативку. Майор Страхов, поставте бойове завдання особовому складу.
Лєв Ніколаєвіч віддає команду «спочинь!», закладає руки за спину і проходить вздовж строю від лівого флангу до правого і назад, на середину. Дивиться на нас так, наче вперше побачив і вголос закінчує якусь свою суто особисту думку:
— …ня, звичайно, але нічого! Як смажений когут у дупу дзьобне, то все налагодиться.
Особовий склад роззявляє рота і вибалушує очі на замполіта.
— Я про що? Як справжні кулі засвистять і поранені заойойойкають, то ви всі замість либитися без команди малими саперними лопатками на граніті окопаєтеся!.. Всім розійтись!
У штабі відчиняється вікно і звідти по самий предмет чоловічої збентеженості вистромляється капітан Аброськін:
— Саїдов! Дупа азійська, — командир кричить так, наче наш каптьорщик Саїдов перебуває не у нього під самим носом, а десь на Землі Франца-Йосипа, — чого стоїш? Тягни каністру зі спиртом до штабу. Профілактику проводити будемо.
Тиша, запізнілі солов’ї знову починають бити піснями в солдатські груди.